Читати книгу - "Девід Копперфілд"

За деякий час вона подзвонила.

— Дженет, — сказала бабуся, коли увійшла служниця. — Підіть нагору, передайте привіт від мене містерові Діку і скажіть, що я хочу побалакати з ним.

Дженет була начебто трохи здивована, побачивши, що я нерухомо лежу на дивані (я боявся ворухнутися, щоб не розгнівати бабусю), але пішла виконувати доручення. Бабуся, поклавши руки за спину, походжала по кімнаті, доки не ввійшов саме той джентльмен, що підморгував мені з вікна другого поверху. Він і тепер усміхався.

— Містере Дік, — сказала моя бабуся, — не вдавайте дурника, бо ніхто не може бути розумнішим за вас, коли ви схочете. Ми всі знаємо це. Тому не вдавайте дурника, прошу вас!

Джентльмен негайно став серйозним і подивився на мене, ніби благаючи не розповідати нічого про вікно.

— Містере Дік, — сказала моя бабуся, — ви чули колись, як я говорила про Девіда Копперфілда? Будь ласка, не прикидайтеся, ніби ви втратили пам'ять, ніхто вам не повірить!

— Про Девіда Копперфілда? — перепитав містер Дік, який, здається, не дуже багато пам'ятав про це. — Девіда Копперфілда! О, так, напевно, про Девіда, авжеж!

— Так от, — сказала моя бабуся. — Це його хлопець, його син. Він був би наче дві краплі води схожий на свого батька, якби тільки не був такий схожий на свою матір.

— Його син? — перепитав містер Дік. — Девідів син? Ще б пак!

— Так, — вела далі моя бабуся, — і накоїв же він справ! Він утік! Ах! Його сестра, Бетсі Тротвуд, ніколи не втекла б!

Бабуся моя міцно кивнула головою, впевнена в характері й поведінці цієї дівчинки, яка ніколи не народжувалась.

— О! Ви думаєте, що вона ніколи не втекла б? — спитав містер Дік.

— Помилуй боже цього чоловіка! — гнівно вигукнула моя бабця. — Що він таке каже! Та хіба ж я не знаю, що вона не втекла б? Вона жила б зі своєю хрещеною матір'ю, і ми любили б одна одну. Та куди, в ім'я здорового глузду, мала б його сестра, Бетсі Тротвуд, тікати, або звідки?

— Нікуди! І ні звідки! — сказав містер Дік.

— Ну, гаразд, — відказала моя бабуся, пом'якшена цією відповіддю, — як це ви можете вдавати, ніби нічого не тямите, коли у вас розум гострий, мов ланцет хірурга. Так от — перед вами юний Девід Копперфілд, і я вас хочу запитати, що мені з ним робити?

— Що вам з ним робити? — безпорадно повторив містер Дік, чухаючи потилицю. — О! З ним зробити?

— Так, — сказала моя бабуся, суворо поглядаючи й підвівши палець вгору. — Та ну ж бо! Я потребую дуже розсудливої поради.

— Атож, був би я на вашому місці, — мовив містер Дік, розважливо поглядаючи на мене, — так я б... — мій вигляд раптом запалив його блискавичною ідеєю, і він коротко додав: — Так я б вимив його!

— Дженет, — сказала моя бабуся, швидко обертаючись з переможним і спокійним виглядом, що тоді мені не зовсім був зрозумілий, — містер Дік розв'язав усі труднощі одним разом. Приготуйте ванну!

Хоч я і був глибоко зацікавлений у цій розмові, я не міг утриматися від спостереження за моєю бабусею, містером Діком та Дженет, тому за короткий час у голові моїй створилося досить чітке уявлення і про місце дії, і про дійових осіб.

Бабуся моя була висока жінка з різкими рисами обличчя, але геть не потворна. Щось невблаганне було в її обличчі, в її голосі, в її вбранні й ході — цього було цілком досить, аби пояснити мені вплив її появи на мою ніжну матусю; та риси її були скоріше гарні, ніж навпаки, хоч тверді й суворі. Я звернув особливу увагу на її дуже живі та ясні очі. Сиве волосся було рівно розчесане посередині й вкрите вдовиним чіпцем, що носили раніше — він зав'язувався на підборідді двома стрічками. Чистеньке вбрання бузкового кольору зшите було таким чином, щоб анітрохи не зв'язувати рухів моєї бабусі. Крій його, як тоді мені здалося, був більше схожий на одяг для їзди верхи, з якого зрізали непотрібну спідницю. За поясом у неї був золотий, зовсім не дамський годинник з джентльменським ланцюжком і брелоками. Комірець її нагадував джентльменський комір, і на зап'ястях було щось подібне до манжетів.

Містер Дік, як я вже казав, був чоловік сивий і рум'яний: цим можна було б закінчити образ містера Діка, коли б голова його не схилялася набік якимсь дивним рухом (це було не від старості і нагадувало мені одного з хлопців після покарання в закладі містера Крікля), а його сірі очі були опуклі й великі, і ще якось дивно і волого виблискували. Його вигляд та його дивні манери, його покірливість перед бабусею, його дитячий захват, коли вона хвалила його, — все це змушувало мене підозрювати, що він божевільний. Щоправда, я ніяк не міг добрати — якщо він божевільний, то чому він живе тут? Вбраний він був, як усякий порядний джентльмен, у сірий широкий сюртук, сірий жилет і білі штани. Він також мав годинник і носив його у відповідній кишені, а в інших кишенях — гроші, і дзеленчав ними, дуже пишаючись своїм багатством.

Дженет була гарненька квітуча дівчина років дев'ятнацяти-двадцяти, справжній зразок охайності. Хоч більше нічого в ній я не помітив у той момент, але мушу зазначити вже тут, що я з’ясував тільки згодом: вона була однією із незчисленних улюблениць, яких бабуся моя брала на службу виключно для виховання в них ненависті до чоловіків; улюблениці ті, як правило, завершували своє перевиховання одруженням з пекарем.

Кімната була така ж чиста і охайна, як бабуся і Дженет. Коли хвилину тому я відклав своє перо, згадуючи ту кімнату, знову повіяв на мене запах моря, змішаний з ароматом квітів; і я побачив до блиску начищені старомодні меблі, недоторкане крісло моєї бабусі, її стіл біля круглого зеленого віяла у вікні, турецький килим на підлозі, кішку, кавоварку, двох канарок, старий фарфоровий посуд, кухоль для пуншу з висохлими трояндовими пелюстками в ньому, шафу з пляшками і графинами різноманітних розмірів і самого себе — такого відмінного від усієї цієї обстановки, брудного, запорошеного, що лежить на дивані і все це споглядає.

Дженет пішла готувати ванну, коли раптом бабуся надзвичайно злякала мене: миттю запалала вона невблаганним гнівом і несамовито вигукнула:

— Дженет! Осли!

Почувши ці вигуки, Дженет збігла з другого поверху, немов будинок зайнявся полум'ям, вискочила на моріжок біля воріт, напала на двох осідланих віслюків, на яких верхи сиділи дами, і прогнала їх геть. Тим часом моя бабуся, вибігши з будинку, схопила за повід третю тварину, на якій їхав хлопчик, і розвернула її в протилежний бік від священного ґрунту. На завершення вона надерла вуха нещасному парубкові, який насмілився скерувати копита віслюків на цю заповітну землю.

І досі я не знаю, чи мала моя бабуся якесь законне право на шлях через цей моріжок; але вона сама вирішила, що має право, а для неї цього було досить. Єдиною образою, що вимагала негайної помсти, був для неї перехід віслюка через цю недоторкану місцевість. Чим би моя