Читати книгу - "Книга дивних нових речей"

весь їхній огром, було очевидно, що вони тимчасові, що це будівельне приладдя, яке до головної конструкції належить не більше, ніж належала б драбина. Ці сходи навіть були пересувними. Якщо налягти всім разом, то, нехай і з великими зусиллями, їх можна було посунути вбік. Кілька разів Пітер допомагав пересувати таку сходину, і хоч напевне визначити, скільки вона важила, не міг через те, що штовхали її всі разом, вона здалася йому не тяжчою, ніж, скажімо, холодильник.

Цілковита простота цієї технології зачарувала Пітера. Гаразд, вона не придасться для будівництва хмарочоса чи кафедрального собору, якщо тільки на довколишній території не можна буде розмістити східчастої драбини завбільшки з футбольний стадіон, але для побудови скромної церковки вона була запаморочливо складною. Оазяни просто підіймалися сходами, кожен тримаючи по одній цеглині. На вершині вони спинялися й обводили очима (оком, зоровою щілиною абощо) верх муровання, як, либонь, піаніст оглядає клавіші свого інструмента перед концертом. Відтак клали цеглину в правильне місце і спускалися назад.

Робочий процес за всіма стандартами був трудомісткий. У сам розпал роботи на будівництві працювало десятки чотири оазян, і Пітер вважав, що могло бути й більше, але тоді вони б заважали одне одному. Праця була організованою, без поспіху, але й без зупинок — доки кожен оазянин (чи оазянка?) не досягав своєї межі і йшов на якийсь час додому. Працювали вони переважно мовчки, радячись лише тоді, коли опинялися перед якимось новим викликом або коли щось могло піти не так, як слід. Пітер не міг сказати, чи вони щасливі. Це був найпалкіший його намір: пізнати їх так добре, щоб зрозуміти, коли вони щасливі.

Чи були оазяни щасливі, коли співали? Напевно, якби спів завдавав їм муки, вони б цього не робили. Пітер аж ніяк не сподівався, що вони привітають свого пастора хоровим співом «Чудової ласки», вони запросто могли влаштувати йому якесь інше вітання. Можливо, їм потрібно було дати вихід своїм радощам.

Щастя — це така невловна річ, яку дуже важко помітити: воно подібне до метелика, що маскується в лісі, — хтозна, чи він іще перед тобою, чи вже полетів геть. Колись молода жінка, новонавернена до Христа, сказала Пітерові: «Якби ви тільки могли побачити мене торік, коли я запоєм пила разом зі своїми приятелями! Ми були такі щасливі, ми реготали, аж за животи бралися, не могли спинитися. Люди оберталися подивитися, що ж там такого смішного, хотіли й самі так приємно проводити час, як ми. Ми ж літали, я була на сьомому небі. А насправді весь цей час думала: „Боже, допоможи мені! Мені так страшенно самотньо! Мені так невимовно сумно! Я не хочу жити, я не можу терпіти це життя ані хвилини довше!“ Розумієте, про що я?» А з іншого боку був Іан Дьюар, що розводився про свою службу в армії, скаржився нажмикрутів-чинуш, які позбавляли війська найнеобхіднішого: «Нічник купи собі сам, а ось тобі бронік, один на двох, а якщо тобі відірве ногу, ковтни оці ось дві крихітні таблетки, бо морфію у нас для тебе немає». Одного разу після п’ятнадцяти хвилин таких нарікань Пітер, зважаючи на інших людей, що терпляче чекали нагоди поговорити зі своїм духівником, урвав ветерана: «Іане, пробач мені, але тобі не потрібно постійно повертатися до цього. Бог був там. Він був там із тобою. Він бачив, що відбувалося. Він бачив усе». Тоді Іан не витримав і заридав, сказавши, що він знає, він знає це, і саме тому, попри це все, незважаючи на всі свої скарги й увесь свій гнів, він був щасливий, по-справжньому щасливий.

А ще була Беатріс, того дня, коли Пітер їй освідчився, дня, коли геть усе пішло шкереберть. О пів на одинадцяту ранку, під спекотним сонцем, коли вони стояли біля банкомата на головній торговій вулиці, збираючись на закупи до супермаркету, він запропонував їй одружитися. Мабуть, Пітерові належало впасти перед Беа навколішки, тому що її «Ну, так...» пролунало нерішуче й неромантично, немовби його пропозицію вона розглядала лише як практичний спосіб зменшити витрати на житло. А потім банкомат проковтнув її картку, і Беа довелося йти розбиратися до банку, де трапилася прикрість, коли менеджер півгодини мучив її допитами, ніби вона якась шахрайка, що викрала картку у справжньої Беатріс. Це приниження закінчилося тим, що Беа у праведному гніві розірвала всі відносини з цим банком. Після того вони пішли до супермаркету, але змогли дозволити собі ледве половину з того, що запланували купити, а коли повернулися на парковання, то побачили, що якийсь вандал надряпав на їхній машині свастику. Якби це було щось інше — карикатурний пеніс, лайливе слово, будь-що — вони б, напевно, лишили все як є, але це вони мусили прибрати, хай і довелося витратити купу грошей.

Так тривало цілісінький день: телефон Беа розрядився й вимкнувся; перша майстерня, до якої вони приїхали, була зачинена; друга була завалена роботою, і на них там навіть дивитися не схотіли; банан, яким вони мали намір підобідати, виявився гнилим ізсередини; у Беа на туфлі порвалася зіпсута застібка, через що Беатріс змушена була шкутильгати; двигун машини почав видавати дивні звуки; у третій майстерні їм повідомили невтішні новини: скільки коштуватиме перефарбувати машину, а також що їхня вихлопна труба проіржавіла. А насамкінець вони так довго діставалися до квартири Беа, що дорогі баранячі відбивні, які вони купили, через спеку набули геть непривабливого вигляду. Для Пітера це стало останньою краплею. Уся його нервова система вибухнула люттю. Він ухопив тацю з відбивними й уже намірився викинути їх у сміття, швиргонути чимдуж, щоб покарати м’ясо за те, що воно так легко псується. Але відбивні було куплено не за його гроші, і Пітер спромігся — ледь-ледь — опанувати себе. Він поклав продукти до холодильника, хлюпнув води на обличчя й пішов по Беа.

Пітер відшукав дружину на балконі, де та сиділа, видивляючись донизу на цегляну стіну, що оточувала багатоквартирний будинок, у якому вони мешкали, на стіну, увінчану колючим дротом і гостряками битого скла. Щоки Беа були мокрими.

— Пробач мені, — мовив Пітер.

Беатріс намацала його руку і сплела свої пальці з його.

— Я плачу, бо щаслива, — пояснила вона, тимчасом як сонце нарешті вкрилося пеленою хмаринок, повітря посвіжішало й подув, пестячи їхнє волосся, легенький вітерець. — Це найщасливіший день у моєму житті.

11

Він уперше усвідомив, що вона прекрасна також

— Боже, благо