Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

class="p1">— Ну був би ти обережним, що б змінилося? — кинув Павло.

— Якщо за нами спостерігають, — констатував Леонід, — то нас бояться. Ми становимо загрозу, чому ж іще вести стеження?

Імре тріумфально глянув на Тібора:

— Згадай, що я тобі казав!

— Тільки не кажи, що розкрив у ньому лягавого! — вигукнув Павло.

— Імре дійсно якось мені сказав: «Дивний тип, надто вже великі вуха», — відповів Тібор.

Ми взялися обговорювати вуха Лоньона. Раптом вони здалися нам здоровецькими, широчезними, капловухими й віднині загрозливими — то ж якісь штучні лопаті. Ми ще таких великих не бачили.

Ми обмінялися недовірливими поглядами, наче докоряли собі тим, що нічого не примітили й ні в чому не засумнівалися.

— І ноги цього лягавого більше не буде в Клубі! — відрізав Грегоріос.

Допоки решта не вподобала таку ідею, втрутився Даніель Маго:

— Це стане найбільшою вашою помилкою!

— Він шпигував за нами, — зауважив Імре.

— Головне, що вам про це відомо. Якщо тактика супротивника заздалегідь зрозуміла, ви ж упевнені, що здолаєте його, хіба ні?

Аргумент, адресований досвідченим шахістам, залишився без відповіді.

— Що пропонуєш? — поцікавився Ігор.

— Знаю я цього люб’язного. Хитрий лис. З ним можна домовитися. Попросіть його показувати рапорти Ігорю чи Вернеру.

Лоньон на якусь мить замислився і врешті відмовив:

— Не може бути й мови. Якщо я показуватиму вам рапорти, це нічим не допоможе. Я можу скласти інший за вашими спинами. Якщо виникне проблема, обіцяю вас попереджати. Торгуватись нема чого.

Вони погодились. Лоньон підійшов до Даніеля:

— Це ти подав їм цю дурнувату ідейку.

— Я порадив їм бути розсудливими. Ти маєш мені подякувати.

— Я вкорінювався в групи й підпільні організації. І оце вперше мене викривають. Завдяки тобі.

— Час тобі у відставку, Дезіре, старієш.

Лоньон глянув на Леоніда і Віржиля:

— Може б, ви продовжили партію? Давайте. Я не заважатиму. Уявіть, що мене тут немає.

— Обережніше, Великовухий, — повільно промовив Грегоріос, — якщо одного дня в когось із нас будуть через тебе проблеми, я тебе знайду. Хай би де ти сховався. Спершу я відріжу тобі вуха, а потім… краще не казатиму, що я зроблю потім.

— Ви не маєте права, я держслужбовець.

— Мій бідний друже, якби ти тільки знав, що я чинив із держслужбовцями за часів громадянської війни, ти б уже летів звідсіля стрімголов. Не забувай, що греки виколювали зрадникам очі.

— Я не завдам вам жодної шкоди, обіцяю.

Відтоді, тільки-но він переступав поріг, тон приглушувався, розмови вщухали. Це нагадувало їм тамтешні краї й тамтешні шахові клуби. Чимось схожа атмосфера, хіба менш гнітюча. Лоньон не забажав, щоб його називали ненависним ім'ям. Що зрозуміло[99]. Його прозвали Великовухим. Нічого не змінилося, ну, майже нічого. За кілька місяців, ми помітили, що він став рідше навідуватися. Приходив під кінець тижня, зажурливий, цікавився новинами в кожного з нас. Ніхто йому не відповідав. Бентежився, що нічим заповнити рапорт.

— Ану напиши, що ми тихенькі, як усі законослухняні громадяни, і що політика нас не цікавить, — відповідав Грегоріос. — І пам’ятай, помсту придумали греки!

Надалі ми бачили його чотири-п’ять разів на рік. Непередбачуваний і непомітний, невидимо приходив і йшов. Він був тут, споглядав партію, ніхто не знав, він приходить зі службового обов’язку чи просто дістає від цього задоволення. Якщо один із гравців дратувався, плів якісь дурниці, кобенив уряд чи адмінустанови, усі озиралися, чи він поряд, та полегшено зітхали, коли не бачили. Леонід чи Павло пригрожували розбишаці:

— Диви, якщо надалі виставлятимеш напоказ свій поганий настрій, здамо тебе Великовухому!

7

Я відчинив двері своїми ключами й залишив покупки на кухонному столі. Її голос долинав із глибини апартаментів:

— Мішелю, це ти?

— Ще на когось чекаєш?

Сесіль милася у ванній і розмовляла через двері.

— Можеш піти, якщо хочеш.

— Я зачекаю у вітальні.

Після тривалих поневірянь Сесіль таки вирішила дописати роботу про Араґона й пригальмувати із дипломом психолога. Їй поперек горла стояло бажання П’єра прочитати роботу, тому вона періодично полегшувала цю свою ношу.

Прибирання квартири просувалося неочікувано маленькими кроками й зіштовхнуло нас із технічними ускладненнями, невіддільною складовою ретельного ґрунтовного прибирання. Те, що здавалось простим, виявилося складним. Кожна кімната ставила перед нами нову проблему. Чи можна відремонтувати трухляві дерев’яні віконниці? Віддраїти з килимів невідомо що? Ліквідувати протікання в самій стіні? Чому газовий котел над раковиною більше не вмикається? Він побрязкував, коли його рухали. Ми одразу помремо від асфіксії чи спершу відчуємо запах? Як зняти ножем шпалери так, щоб не пошкодити дранку? Чого це пилосос більше не затягує? Сесіль принципово відмовлялася викликати відповідних майстрів.

— Там самі пужадисти! Я не віддам їм жодного су.

Ми спитали поради в мосьє Бісона, фарбаря з вулиці Бусі, який продав нам половину свого магазину. Усі ці засоби виявилися неефективними, чи ми не вміли ними користуватися. Чи то в нас не було потрібного інвентарю. Вона втрачала запал.

— Завершуй сам. Мішелю. Мені треба братися до дипломної.

У всьому винуватий цей Араґон. Вона весь час скрупульозно розбирала його книжки, статті, виступи, щось занотовувала, класифікувала записане, згодом вносила до картонних карток, які складала до дерев’яних ящичків з кольоровими вкладками та годинами теревенила по телефону зі своєю знайомою Сільві, розвалившись на канапі та обговорюючи свіжі плітки Сорбонни. Коли ж я попросив прочитати роботу, вона мене послала.

— Чому ви всі мене цим діймаєте? Прочитаєш, як буде готова.

— Ходімо, тобі треба глянути під раковину.

— Ну що там знову?

— Миші.

Ці маленькі кульки — мишачий послід? Мосьє Вісон переконував, що так. Він запропонував два методи: щурячу отруту, одразу кілограм (дуже дієва, але щойно минає ефект несподіванки, вони її більше не їдять), або ж традиційну мишоловку з механізмом-гільйотиною, що продається без грюєру для приманки. В ідеалі варто взяти і те, і те. Сесіль відмовилася:

— Якщо миші відітне голову, ти її викидатимеш?

— Як хочеш, позичу тобі Нерона. Удома не залишилось мишей, тому він у нас мліє від нудьги.

— Я не люблю котів.

Ми сховали продукти на дві верхні полиці, що замикалися на ключ. Я не створений для хатньої роботи. Тому дозволяв собі розвалитися з книжкою в кріслі у вітальні, коли Сесіль прибирала поряд. Часто я нишком спостерігав за нею. Вона не працювала. Уся в думках, скляний погляд.

— І ти не розмовляв із Франком? — одного дня вона спитала просто у вічі, коли я саме віддраював металічним скребком з планкового паркету ореоли колишніх плям.

— Відколи він поїхав, я йому не писав. Він тим паче.

— Він вам не телефонував? Ви не отримали жодного листа?

— Жодного. Він урешті