Читати книгу - "Князь Кий"

вже була майже в наших руках, раптом з кущів просвистіли дві стріли. Лют і Мислята впали, мов підкошені… Їхні трупи і зараз лежать там… Я не брешу!

— А ти? Як ти опинився тут?

— Мені пощастило втекти…

— Прокляття! — заревів Сова. — Йому, бач, пощастило втекти!… Замість того, щоб вислідити ворога, дізнатися, хто він, звідки, куди повіз княгиню, ти дременув без оглядки в ліс, мов заєць! Боягуз нещасний! Та ти відаєш, що зробить з тобою князь!

Малк мовчав. Справді, тепер він зрозумів, що від Чорного Вепра пощади йому не буде.

В розмову втрутився бортник. Поставивши свічку, він кинувся до боляр, затряс перед ними кошлатою сивою бородою:

— Сово! Дубе! Не приставайте до хлопця! Не чіпайте його! Що можна було зробити супроти нападників, котрих він і не бачив?

— Заткнися, старий шкарбане! Тобі мало, що тебе князь відлупцював? То ми відлупцюємо — аби видихав! Іди геть звідси! — гримнув Дуб і, штурхонувши старого в груди так, що той засторцював у темний куток хижі, повернувся до Сови: — Що робитимемо?

— А що — в погоню! Зараз — на Родень, кинемо цього шмаркача в яму — хай посидить, поки прибуде князь, а ми візьмемо хлопців — і навздогін за княгинею! Поки сонце зійде, будемо біля Вовчого яру. Доженемо не доженемо, а погнатися треба! — сказав Сова.

Вони вивели Малка надвір, посадили на запасного коня, скрутили мотуззям руки й ноги і, не гаючись, рушили в путь.

* * *

Відпочивати після тяжкого переходу було ніколи, і вже наступного дня Кий розіслав гінців у всі кінці полянської землі. Грозу з двома десятками воїв — за Дніпро, щоб повідомив задніпрянські роди про обрання нового князя, якому відтепер вони мусять підкорятися, і щоб привів звідти рать. Коня — на Стугну, а Братана — на Ірпінь. Наказав їм теж повертатися якнайшвидше з військом і припасами для нього. Ясена ж з десятком воїв відправив до Родня на розшуки Цвітанки, Хорива та Боривоя.

Потім посадив свої роди в зручних для життя місцях — на лісових галявинах, на берегах довколишніх річок, струмків та озер, на недавніх погарах, вчинених рукою Перуна. Наказав, не гаючись, будувати для родовичів хижі, а для скоту, коней, овець, свиней та птиці — повіті.

Відразу закипіла робота. Плем’я русь віддавна було працьовите і дружне. Роди звикли допомагати один одному. Тепер теж працювали спільно і передусім почали зводити житла вдовам та сиротам загиблих воїв. Досвідчені дроворуби валили сосни, різали плахи, обкоровували їх і зводили зруби. Інші ставили дах і вкривали очеретом. Треті робили повіті, заплітаючи стіни хмизом та лозою, а жінки тут же обмазували їх глиною.

Бабусі готували для родів їжу, а всі інші, навіть діти, які щойно зіп’ялися на ноги, збирали ягоди та гриби, від яких ліс аж стогнав — так уродило.

Всім знайшлося заняття, ніхто не сидів склавши руки.

Собі Кий облюбував місце на горі, яку родовичі так і прозвали — Києвою горою. Вона панувала над довколишніми просторами. Звідси було видно далекі високі кручі, Поділ з Глибочицею і Почайною, селище стрия Межамира над тими невеликими річками, Дніпро, Задніпря, а в ясний день — гирло Десни… Гарне, зручне місце! Хто б куди не плив по Дніпру, не оминув би Гори — всі на виду. Та й до сусідніх племен — древлян, дреговичів, сіверян — добиратися недалеко, а головне, просто, легко — водою. Від неспокійного степу ж, де, змінюючи одна одну, рискають у пошуках легкої здобичі орди кочовиків, це місце захищене темними пралісами, непрохідними борами.

Щек сів з родом своїм за Глибочицьким яром — теж на високій кручі. Та будуватися, як і старший брат, не починав, бо домовилися вони з Києм спочатку поставити хижу для Хорива та Малуші.

— Собі встигнемо зробити, — сказав Кий. — А Малушка тужить — не дівчина, не вдова… Добре, якщо Хорив повернеться. А якщо ні?… Тож маємо подбати передусім про неї! Ось тут, на цьому шпилі, й закладемо для них гарну хатину. Прибуде Хорив — хай живе і розмножується його рід!

Гора, на якій зачали вони для них житло, знаходилася поряд з Києвою горою, була трохи нижча, але зручніша для захисту, бо зі всіх боків її оточували глибокі яри, а з материком сполучалася вузьким сідлоподібним перешийком. За кілька днів на ній виросла хатина, огороджена частоколом, а побіля неї — повіть.

— Ось тобі, Малушко, пристановище, — промовив Кий, вводячи невістку до хижки. — На перший початок непогане. А повернеться Хорив — збудуєте собі краще.

— Дякую.

Молодиця була рада. Але на її очах знову зблиснули сльози, бо згадка про Хорива гострим болем пронизувала серце. А помітивши на обличчі дівера важку зажуру, припала йому до грудей і заридала, мов дитина.

— Ну, чого ти, дівонько! — Кий погладив її по косах, намагаючись утішити. — Вірю я, живий твій Хорив! Живий!

— Знаю, і тобі не легше… І в тебе крається душа за Цвітанкою… А тут ще я зі своїми слізьми…

— Сльози — жіноче діло… Поплачеш — і легше стане… Але ти не плач — от чує моє серце, що Хорив живий і скоро повернеться…

— Якби ж то…

— Та й хлопців послав я на виручку… Допоможуть…

Поволі жінка заспокоїлася, витерла сльози і почала розводити в кабиці вогонь, щоб зготувати обід. Та брати того обіду не ждали — подалися на Щекову гору, де родовичі та вої молодшої дружини вже заготовили ліс для будівництва Щекового обійстя.

* * * 

Не підозрюючи, які трагічні події завершилися на Росі, Хорив проїхав трохи понад Дніпром, а потім круто повернув ліворуч і помчав прямо до Кам’яного Острова. Хотів якнайшвидше привезти Києві Цвітанку, щоб порадувати брата.

Селищ на дорозі не траплялося, і вони, голодні й стомлені, першу ніч переночували в степу, на березі невеличкого струмка, а зі сходом сонця знову рушили в путь. Недалеко мало бути поселення росавичів, і Хорив сподівався там підкріпитися і перемінити стомлених коней. Але коли спустилися з гори в долину, де над річкою розкинулося велике село, то з подивом і страхом побачили, що в ньому немає жодної людини. Повіті теж порожні. Ні коня, ні корови, ні вівці, ні селезня, ні півня, — лише коти та кілька бездомних собак никали від хижі до хижі в пошуках їжі.

— Де ж люди? — спитала злякано Цвітанка.

— Втекли… Не захотіли покоритися гуннам, — з роздумом, ніби сам