Читати книгу - "Мерщій тікай і довго не вертайся"

колінах, оглянув усю набережну, метр за метром. Ні, на набережній його не було. Він був там і водночас в іншому місці. Економлячи зусилля, Адамберґ кинув у рівну темну воду ще один камінчик. Відображення знову затремтіло, і місячне сяйво взялося брижами. Ось де він був — у воді, в осяйній воді. Дрібні спалахи били по очах і зникали. Адамберґ зручно вмостився на набережній і роздивлявся білий корпус корабля. У цих спалахах і причаївся сіяч. Адамберґ завмер і чекав. І як піна, що відділяється від скелястих узбереж, м'яко зринає у світлі дня, так і образ, загублений учора на майдані, піднімався з глибин свідомості. Адамберґ заплющив очі та майже не дихав. У спалаху. Образ ховається у спалаху.

І раптом він постав у всій красі. Спалах наприкінці випуску оголошень Жоса. Хтось ворухнувся і щось швидко зблиснуло. Спалах фотоапарата? Запальничка? Ні, звісно ж ні. Цей спалах був значно меншим, як ці скалки світла місячної ночі, і значно невловимішим. Він ворухнувся, знизу вгору і ковзнув з руки, наче зірка, що падає.

Адамберґ підвівся і глибоко вдихнув. Він збагнув. Під час випуску зблиснув діамант. Блиск сіяча, захищеного королем талісманів. Він був там, десь на майдані, з діамантом на пальці.

Зранку в аеропорту Маріньян він отримав відповідь Вандузлера.

— Я цілу ніч вишукував цей бісів уривок, — сказав Марк. — Версія, яку ви мені зачитали, — осучаснена і зроблена в дев'ятнадцятому столітті.

— Отже? — запитав Адамберґ, абсолютно впевнений У ресурсах вагона-цистерни Вандузлера.

— Труа. Оригінальний текст датується 1517 роком.

— Яке ще Труа?

— Чума в місті Труа, комісаре. Він хоче, щоб ви прогулялися.

Адамберґ одразу ж зателефонував Масені.

— Для вас хороші новини, Масено. Ви можете видихнути. Сіяч покидає вас.

— Що відбувається, колего?

— Він вирушає в Труа, місто Труа.

— Бідолаха.

— Сіяч?

— Комісар.

— Я вже йтиму, Масено, оголошують мій літак.

— Ми ще побачимося, колего, обов'язково побачимося. Адамберґ зателефонував Данґлару, щоб повідомити ту саму новину і попросити терміново зв'язатися з містом, яке опинилося під загрозою.

— Данґларе, сіяч носить на пальці діамант.

— Жінка?

— Можливо, але я не знаю.

На час польоту Адамберґ вимкнув мобільний і ввімкнув його, лише коли ступив на землю в Орлі. Він перевірив повідомлення — нічого — і сховав його в кишеню, зціпивши губи.

31

Доки місто Труа готувалося до оборони, Адамберґ, вийшовши з літака, одразу рушив у відділок, а звідти — на майдан. Декамбре вийшов йому назустріч, тримаючи в руках грубий конверт.

— Ваш спеціаліст розшифрував учорашню «химеру»? — поцікавився він.

— Труа, епідемія 1517 року.

Декамбре провів рукою по щоці, ніби намагався поголитися.

— А сіячу сподобалося подорожувати, — сказав він. — Якщо він збирається відвідати всі місця, які зачепила чума, то за тридцять років ми об'їздимо всю Європу, за винятком кількох місцин в Угорщині і Фландрії. Він усе ускладнює.

— Навпаки, спрощує. Він групує людей.

Декамбре кинув на нього запитальний погляд.

— Я не думаю, що він вештається країною заради задоволення, — пояснив Адамберґ. — Його група роз'їхалася, ось він її і збирає.

— Його група?

— А якщо вони роз'їхалися, то та подія сталася досить давно. Банда, група, спільники. Сіяч вишукує їх один за одним і насилає на них бич Божий. Його вибір не випадковий, я певен Щодо цього. Він знає, куди цілиться, і вибір той зроблений уже дуже давно. Гадаю, вони вже всі зрозуміли, що опинилися в небезпеці.

— Ні, комісаре, вони б звернулися за вашою допомогою.

— Ні, Декамбре. Це все через злочин. Це ж буде справжнім зізнанням. Тип з Марселя зрозумів це і встановив два замки на двері.

— Але ж який злочин, чорт забирай?

— І звідки я маю знати? Лайно якесь. І хтось вимагає реваншу. Хто посіє лайно, пожне бліх.

— Якби це було так, то ви б уже давно знайшли точку перетину.

— Їх цілих дві. Всі ці чоловіки та жінки належать до одного покоління. І всі вони мешкали в Парижі. Ось чому я кажу: угруповання, банда.

Він простягнув руку, і Декамбре подав йому конверта кольору слонової кістки. Адамберґ витягнув звідти ранкове повідомлення.

Ця епідемія враз припинилася в серпні 1630 року, і всі (...) раділи з того дуже. На жаль, перерва ця була дуже короткою. Вона виявилася моторошним передвісником жахливого рецидиву, що тривав з жовтня 1630 до кінця 1632 року (...)

— Що там з багатоповерхівками? — запитав Декамбре, доки Адамберґ набирав номер Вандузлера. — В газетах пишуть, що в Парижі їх вісімнадцять тисяч, а в Марселі — чотири.

— Це було вчора. Сьогодні, як мінімум, двадцять дві тисячі.

— От лихо.

— Вандузлере? Це Адамберґ. Я вам продиктую ранкового листа, ви готові?

Декамбре підозріло й трішки ображено дивився, як комісар зачитує по телефону ранкову «химеру».

— Він пошукає і зателефонує мені, — сказав Адамберґ, поклавши слухавку.

— У цього типа хист, правда?

— Правда, — з усмішкою підтвердив Адамберґ.

— Якщо йому вдасться знайти місто з одного тільки цього уривка — браво. Він стане не просто генієм, а ясновидцем. Або ж злочинцем. Вам лишиться тільки нацькувати на нього псів.

— Це вже давно зроблено, Декамбре. Цей хлопець поза підозрою. У нього не тільки бездоганне алібі — він тоді прасував, а я ще й наказав стежити за ним щовечора. Він спить у себе, а зранку виходить на прибирання.

— Прибирання? — розгублено перепитав Декамбре.

— Він прибиральник.

— І спеціаліст з чуми?

— Ну ви ж плетете мереживо.

— Цього разу він не дізнається, — сказав Декамбре після напруженої тиші.

— Дізнається.

Старий пригладив сиве волосся, поправив матроську краватку і повернувся в тінь свого кабінету, де в нього не було жодних суперників.

Удар гонга нормандця прокотився майданом під дрібним дощем, і всі рушили до «Вікінга», розганяючи по дорозі голубів.

— Вибачте, Бертене, — сказав Адамберґ. — Я возив ваш плащ аж у Марсель.

— Куртка висохла. Моя дружина попрасувала її для вас.

Бертен витягнув з-під барної стійки охайний чистий пакунок, який віддав у руки комісара. Куртка з моменту придбання ще ніколи не була настільки гарною.

— Слухай, Бертене,