Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

тупнувши ногою. — Я тебе визволив, і віднині я є твоїм паном. Мої бажання…

Голова заклацала дзьобом, який зовсім не був дзьобом — а чимось на кшталт обвислих, деформованих і рухливих губ.

— Утікай! — крикнув відьмак. — Утікай, Любистку!

— Мої бажання, — продовжував поет, — є такими. По-перше, нехай щонайшвидше дідько візьме Вальдо Маркса, трубадура з Цідарису. По-друге, у Кельфі мешкає графиня Віргінія, яка нікому не хоче давати. Нехай дасть мені. По-третє…

Ніхто ніколи так і не довідався, яке було третє бажання Любистка. Потворна голова випустила з себе дві ще більш потворні лапи й схопила барда за горлянку. Любисток захрипів.

Ґеральт доскочив до голови у три стрибки, замахнувся срібним мечем і тяв від вуха, через середину. Повітря завило, голова бухнула димом і раптово виросла, подвоюючи свій розмір. Потворна паща, тепер значно більша, розчахнулася, заклацала, завила, а лаписька зашарпали безвольного Любистка й притиснули до землі.

Відьмак склав пальці в Знак Аард і вгатив у голову максимальну кількість енергії, яку вдалося йому мобілізувати. Енергія влучила у ціль, матеріалізувавшись, наче сліпучий промінь, у сяйві, що оточувало голову. Гримнуло так, що у Ґеральта загуло у вухах, а від вибухової хвилі аж зашуміли верби. Потвора оглушливо загарчала, ще збільшилася, але відпустила поета, піднялася вгору, закрутилася й відлетіла до поверхні води, вимахуючи лапами.

Відьмак кинувся, щоб відтягнути Любистка, який лежав нерухомо. У цей момент пальці його натрапили на закопаний у піску круглий предмет.

Була то латунна печатка, оздоблена знаком зламаного хреста й дев’ятипроменевої зірки.

Голова, яка висіла над рікою, виросла до розміру копиці сіна. Роззявлена ревуча паща тепер нагадувала ворота стодоли середніх розмірів. Витягши лаписька, потвора атакувала.

Ґеральт, зовсім не знаючи, що робити, затис печатку в кулаці й, виставивши руку в бік напасника, викрикнув формулу екзорцизму, якої його навчила одна жриця. Ніколи раніше він ту формулу не застосовував, бо ж у забобони принципово не вірив.

Ефект перевищив усі його сподівання.

Печатка засичала й раптом розпалилася, обпікаючи долоню. Гігантська голова завмерла в повітрі й нерухомо зависла над рікою. Хвилину так повисіла, нарешті завила, загарчала й перетворилася на пульсуючий клуб диму, на велику купчасту хмару. Хмара тонко кувікнула і з несамовитою швидкістю помчала за течією ріки, залишаючи на поверхні води збурену смугу. За кілька секунд вона зникла вдалині, тільки на воді ще якийсь час відлунювало, стихаючи, виття.

Відьмак схилився над поетом, що скулився на піску.

— Любистку? Живий? Любистку, холера! Що з тобою?

Поет замахав головою, засмикав руками й відкрив рота, готуючись заверещати. Ґеральт скривився і примружив очі — Любисток мав тренований, гучний тенор, а під впливом переляку вмів досягати нечуваних регістрів. Але тим, що вирвалося з глотки барда, був ледь чутний хрипкий скрип.

— Любистку! Що з тобою? Відгукнися!

— Хххх… ееее… кхееее… кххуууурва…

— Болить тобі щось? Що з тобою? Любистку!

— Хххх… Кххх…

— Не говори нічого. Якщо все добре, кивни.

Любисток скривився, з великим зусиллям кивнув іодразу перекотився на бік, скорчився і виблював кров’ю, душачись і кашляючи.

Ґеральт вилаявся.

ІІ

— Боги! — Стражник відсахнувся й опустив ліхтар. — Що з ним?

— Пропусти нас, добра людино, — сказав тихо відьмак, підтримуючи згорбленого в сідлі Любистка. — Ми поспішаємо. Ти ж бачиш.

— Бачу, — ковтнув сухим горлом стражник, дивлячись на бліде обличчя й на захлюпане чорною засохлою кров’ю підборіддя поета. — Поранений? Паскудно він виглядає, пане.

— Ми поспішаємо, — повторив Ґеральт. — Ми в дорозі від світанку. Пропустіть нас, прошу.

— Не можемо, — сказав другий стражник. — Через браму — тільки від сходу до заходу. Серед ночі — не можна. Такий наказ. Не можна нікому, хіба що зі знаком від короля чи бургомістра. Або якщо гербовий шляхтич.

Любисток захрипів, скорчився ще сильніше, спираючись чолом об гриву коня, затрясся, задрижав і смикнувся у сухому спазмі блювання. По розгалуженому засохлому мереживу на шиї коня потекла чергова цівка.

— Люди, — повторив Ґеральт так спокійно, як тільки міг. — Адже ви бачите, як із ним погано. Я мушу знайти когось, хто його вилікує. Пропустіть нас, прошу.

— Не просіть. — Стражник сперся на алебарду. — Наказ є наказ. Якщо пропущу вас, то піду під різки, а ще виженуть мене зі служби, і що тоді дітлахам їсти? Ні, пане, я не можу. Стягайте друга з коня і несіть його до кімнати в барбакані. Оглянемо його, до світанку протягне, якщо так йому написано. Уже недовго.

— Тут огляду недостатньо, — скреготнув зубами відьмак. — Тут потрібен цілитель, жрець, умілий медик…

— Такого ви все ’дно серед ночі не збудили б, — сказав другий стражник. — Тільки й того для вас можемо зробити, абись вам до світання під брамою не стирчати. У кімнаті тепло, та й покласти пораненого буде на чому, полегше воно, чим на кульбаці. Давайте, допоможемо вам його з коня стягти.

У кімнаті всередині барбакану і справді було тепло, душно й затишно. Вогонь весело потріскував у каміні, а за каміном завзято цвіркотів цвіркун.

За важким квадратним столом, заставленим глечиками, сиділо троє чоловіків.

— Вибачте, вельможні, — сказав, стражник, який підтримував Любистка, — що ми вам перешкоджаємо… Думаю, мо’, ви й не будете проти… Той тут лицар, гм… І другий, поранений, тож я й подумав…

— Правильно подумали. — Один із чоловіків повернув до них худорляве, кутасте, виразне обличчя й устав. — Давайте, кладіть його на лежанку.

Чоловік був ельфом. Як і другий, що сидів за столом. Обидва, на що вказував одяг, мішанина людської та ельфійської моди, були ельфами осілими, асимільованими. Третій чоловік, з вигляду — найстарший, був людиною. Лицарем, судячи з одягу й сивуватого волосся, обрізаного так, щоб помістилося під шоломом.

— Я — Хіреадан, — представився вищий з ельфів, той, із виразним обличчям. Як завжди з представниками Старшого Люду, неможливо було визначити його вік, міг він мати як двадцять, так і сто двадцять років. — А це мій родич Еррділь. А отой шляхтич — це лицар Вратімір.

— Шляхтич, — пробурмотів Ґеральт, але уважніший погляд на герб, вишитий на туніці, розвіяв його надію: чотиридольний щит із золотими лілеями перетятий був навскіс срібною стрічкою. Вратімір походив не тільки з неправедного ложа[25], а й зі змішаного, людсько-нелюдського зв’язку. Як такий, хоч і гербовий, не міг уважатися за повноправного шляхтича й, безсумнівно, не користувався привілеєм проходу через браму міста після сутінків.

— На жаль, — погляд відьмака не пройшов повз увагу ельфа, — і ми мусимо тут чекати світанку. Закон не знає винятків, принаймні не для таких, як