Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

ми. Запрошую до компанії, пане лицарю.

— Ґеральт із Рівії, — відрекомендувався відьмак. — Я відьмак, а не лицар.

— Що з ним? — Хіреадан вказав на Любистка, якого стражники тим часом клали на лежак. — Виглядає як отрута. Якщо це отрута, можу допомогти. Маю при собі добрі ліки.

Ґеральт сів, а потім швидко, без подробиць розповів про пригоди над рікою. Ельфи перезирнулися. Сивий рицар почвиркав слиною між зубами, морщачись.

— Неймовірно, — сказав Хіреадан. — Що це могло бути?

— Джин з пляшки, — буркнув Вратімір. — Як у казці…

— Не зовсім. — Ґеральт вказав на скорченого на лежанці Любистка. — Я не знаю жодної казки, що так би закінчувалася.

— Ураження того бідолахи, — сказав Хіреадан, — безумовно магічної природи. Побоююся, що мої медикаменти мало на що тут здатні. Але, принаймні, полегшать йому страждання. Ти вже давав йому якісь ліки, Ґеральте?

— Знеболювальний еліксир.

— Ходімо, допоможеш мені. Підтримаєш йому голову.

Любисток жадібно випив змішані з вином ліки, подавився останнім ковтком, захрипів і заплював шкіряну подушку.

— Я його знаю, — сказав другий з ельфів, Еррділь. — Це Любисток, трубадур і поет. Я бачив його колись, коли він співав при дворі короля Етайна у Цідарісі.

— Трубадур, — повторив Хіреадан, дивлячись на Ґеральта. — Погано. Дуже погано. У нього травма шиї і гортані. Починаються зміни в голосових зв’язках. Треба якнайшвидше перервати дію чарів, бо інакше… Це може виявитися незворотнім.

— Це значить… Чи значить це, що він не зможе розмовляти?

— Розмовляти — так. Зможе. Але не співати.

Ґеральт, не сказавши ні слова, усівся за столом, спершись чолом на кулаки.

— Чародій, — сказав Вратімір. — Потрібні магічні ліки чи цілюще закляття. Ти мусиш відвезти його до якогось іншого міста, відьмаче.

— Як це? — підвів Ґеральт голову. — А тут, у Рінді? Тут немає чародія?

— У всій Реданії скрутно з магами, — сказав лицар. — Вірно, панове ельфи? З того часу, як король Геріберт наклав розбійницький податок на чари, маги бойкотують столицю і ті міста, які надто завзято виконують королівські накази. А райці у Рінді славляться, як я чув, такою завзятістю. Вірно? Хіреадане, Еррділю, я маю рацію?

— Маєш, — підтвердив Еррділь. — Але… Хіреадане, можна?

— Навіть треба, — сказав Хіреадан, дивлячись на відьмака. — Нічого робити з цього таємницю, і так усі про це знають, уся Рінда. У місті, Ґеральте, тимчасово перебуває одна чародійка.

— Інкогніто, напевне?

— Не зовсім, — посміхнувся ельф. — Особа, про яку я кажу, велика індивідуалістка. Нехтує вона як бойкотом, який Рада Чарівників оголосила Рінді, так і розпорядженням тутешніх райців, і почувається пречудово, бо через бойкот виник величезний попит на магічні послуги. Звичайно, чародійка не платить жодного податку.

— І міська рада з цим змирилася?

— Чародійка мешкає у резиденції одного купця, торгового фактора з Новіграда, який одночасно є почесним послом. Ніхто не може там її чіпати. Вона користується правом притулку.

— Це скоріше домашній арешт, а не притулок, — поправив Еррділь. — Вона там практично ув’язнена. Але не нарікає на брак клієнтів. Багатих клієнтів. На райців вона демонстративно кладе, влаштовує бали й гулянки…

— Райці ж лютують і підбурюють проти неї, кого зможуть, псують, як можуть, її репутацію, — додав Хіреадан. — Розпускають про неї огидні плітки, напевно, сподіваючись, що ієрарх з Новіграда заборонить купцеві давати їй прихисток.

— Не люблю пхати пальців між такими дверима, — буркнув Ґеральт. — Але не маю вибору. Як звуть того купця-посла?

— Бо Беррант. — Відьмаку здалося, що Хіреадан скривився, промовляючи прізвисько. — Що ж, це і справді твій єдиний шанс. Вірніше, єдиний шанс того бідолахи, який стогне там, на ліжку. Але чи захоче чарівниця тобі допомагати… Не знаю.

— Пильнуй, коли туди підеш, — сказав Еррділь. — Шпики бургомістра спостерігають за будинком. Якщо тебе затримають, ти знаєш, що робити. Гроші відчиняють будь-які двері.

— Поїду, щойно відчинять браму. Як звати чарівницю?

— Йеннефер з Венгерберґа.

ІІІ

— Пан спить, — повторив сторож на дверях, дивлячись на Ґеральта згори. Був він вищим на голову й десь удвічі ширший у плечах. — Ти що, глухий, волоцюго? Пан спить, кажу.

— І нехай собі спить, — погодився відьмак. — У мене справа не до твого пана, а до дами, яка тут перебуває.

— Маєш, кажеш, справу. — Сторож, як виявилося, був людиною дотепною, що, з такими статурою і зовнішністю, було дивним. — То йди, галайдо, до борделю і вмочи її там. Геть.

Ґеральт відчепив від пояса капшук і зважив його на долоні, тримаючи за ремінці.

— Не підкупиш мене, — гордовито сказав цербер.

— Не маю наміру.

Сторож був занадто великим, щоб мати рефлекси, які дозволили б йому ухилитися чи затулитися від швидкого удару звичайної людини. А від удару відьмака він навіть оком кліпнути не встиг. Важкий капшук із металевим ляскотом гепнув його у скроню. Він упав на двері, обома руками хапаючись за одвірок. Ґеральт відірвав його від них копняком у коліно, пхнув плечем і зацідив капшуком знову. Очі сторожа затуманилися і комічно закосили, ноги склалися, неначе два цизорики. Відьмак, бачачи, як бурмило мацає навколо руками, хоча вже майже знепритомнів, вальнув його з розмаху втретє, просто у тім’ячко.

— Гроші, — пробурмотів, — відчиняють будь-які двері.

У сінях було темнувато. Крізь двері ліворуч лунало гучне хропіння. Відмак обережно туди зазирнув. На збитій постелі спала, посвистуючи носом, дебела жінка в нічній сорочці, задертій вище стегон. Картина не з найвишуканіших. Ґеральт затягнув сторожа в кімнатку й замкнув двері на скобель.

Праворуч були ще двері, напіввідчинені, а за ними кам’яні східці, що вели вниз. Відьмак уже збирався пройти повз, коли знизу долинули до нього невиразні прокльони, гуркіт і сухий тріск розбитого посуду.

Приміщення було великою кухнею, повною всілякого начиння, із запахом трав та смоляного дерева. На кам’яній підлозі, серед уламків глиняного глечика, сидів навпочіпки голісінький чоловік із низько опущеною головою.

— Яблучний сік, суча мати, — сказав він невиразно, крутячи головою, наче баран, що помилково буцнув фортечний мур. — Яблучний… сік. Де… Де слуги?

— Прошу? — ґречно перепитав відьмак.

Чоловік підняв голову: очі мав без краплі свідомості й почервонілі.

— Вона хоче яблучного соку, — заявив, із зусиллям підводячись, після чого усівся на накритій кожухом скрині й сперся об піч. — Мушу… занести його нагору, бо…

— Чи я маю приємність бачити купця Бо Берранта?

— Тихіше, — болісно скривився чоловік. — Не верещи. Слухай, там, у бочці… Сік. Яблучний. Налий у щось… і допоможи мені зійти сходами, добре?

Ґеральт стенув плечима, потім кивнув зі співчуттям. Сам він намагався уникати алкогольних ексцесів, але стан, у якому перебував купець, не був йому зовсім чужим.