Читати книгу - "Сонячний Птах"

206
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 58 59 60 ... 173
Перейти на сторінку:
я віддавала вам свою повну й непохитну лояльність… – Потім вона втратила над собою контроль, і то був дивовижний спектакль. І хоч її слова шмагали по моїй нещасній і пораненій душі, я ще зберіг можливість захоплюватися її очима, що метали блискавки, її розчервонілими щоками й майстерною вишуканістю спрямованих на мене образ. – Ви маленький чоловічок і не тільки тілом, а й розумом. – Вона застосувала цей прикметник умисне, і я судомно ковтнув повітря. Ніхто ніколи не посмів би мене так назвати, це слово шматує мені душу, й вона це знала. – Я ненавиджу тебе. Я тебе ненавиджу, маленький ти чоловічок.

Я відчув, як кров прилинула мені до обличчя, і затинався, намагаючись знайти слова, якими міг би себе захистити, але, перш ніж я встиг промовити бодай одне з них, Саллі обернулася до Лорена. Її гнів іще клекотів, її тон не пом’якшився анітрохи, коли вона закричала, звертаючись до нього:

– Накажіть йому віддати цю роботу мені. Скажіть, щоб він це зробив!

Навіть у своєму розпачі я відчув тривогу за бідолашну Саллі. Тепер вона зверталася не до калічного, м’якосердого маленького доктора археології. Тепер вона кричала на чоловіка, який дражнить отруйну мамбу, тицяючи в неї короткою палицею або кидає каміння в лева-людожера. Я не міг повірити, що Саллі може бути такою дурною, може покласти такі надії на те дружнє ставлення, яке Лорен виявляв до неї. Я не міг повірити, що вона може заговорити з Лореном таким тоном, ніби вона мала якесь право вимагати від нього особливого ставлення до себе, так ніби їх поєднували якісь емоції або якась лояльність, що на них вона могла послатися в таких категоричних висловах. Навіть я, хто справді мав таке право, ніколи б не наважився скористатися ним у такій манері. Я не знав жодної людини, що наважилася б на це.

Очі Лорена спалахнули холодним синім сяйвом, наче зблиск наконечника списа. Його губи склалися в похмуру лінію, а кінчики його ніздрів зблиснули й стали блідими, як тверда англійська порцеляна.

– Жінко! – Його голос затріщав, як розламуваний лід. – Прикуси свого язика!

Якщо це було можливо, мій розпач став іще глибшим, коли Лорен відповів їй точно так, як я сподівався. Тепер двоє людей, яких я любив, увійшли між собою в колізію, і я знав їх обох надто добре, я знав їхню гордість і вперту непохитність, тому не сумнівався в тому, що ніхто з них не відступить. Катастрофа була неуникною, неминучою.

Мені хотілося крикнути Саллі: «Не роби цього, не роби, будь ласка! Я вчиню так, як ти хочеш. Я готовий на все, аби тільки цього не сталося».

Але показна хоробрість Саллі обвалилася. Порив до боротьби та гнів покинули її. Вона наче зіщулилася під канчуком Лоренового голосу.

– Ідіть до своєї кімнати й залишайтеся там, поки не навчитеся, як себе поводити, – він віддав наказ тим самим холодним і нещадним голосом.

Саллі з опущеними очима підвелася на ноги й покинула кімнату.

Я не міг повірити, що це сталося. Я дивився виряченими очима на двері, крізь які звідси вийшла вона – моя солодка бунтівна Саллі – вийшла смиренно, немов дитина, на яку накричав батько. Рал і Леслі звивалися в розгубленості й болісному збентеженні.

– Либонь, пора йти спати, – промурмотів Рал. – Будь ласка, пробачте нам. Ходімо, Лес. Добраніч усім.

І вони пішли, залишивши мене й Лорена самих.

Лорен порушив тривалу мовчанку. Він підвівся на ноги й заговорив легким природним голосом. Його рука впала на моє плече неусвідомленим приязним рухом.

– Мені прикро, Бене, що це сталося. Не дозволяй, щоб воно тебе стурбувало. Побачимося завтра вранці.

І він вийшов у ніч.

Я сидів тепер сам-один із сувоєм старої шкіри, що несподівано утратив для мене всю свою цінність, і зі своїм розбитим серцем.

«Я тебе ненавиджу, маленький ти чоловічок!» Її голос відлунював у пустелі моєї душі, і я потягся до пляшки «Ґлен Ґранта».

Мені знадобилося багато часу, щоб цілком сп’яніти, дійти до того стану, де слова втрачають частку жалючої гостроти, й, коли я, спотикаючись, спускався сходами в сріблясте місячне світло, я знав, що робитиму. Я мав намір попросити пробачення в Саллі й віддати роботу їй. Ніщо не було настільки важливим, щоб виправдати її невдоволення.

Я пішов до хатини, в якій Саллі спала тепер сама. Леслі переселилася до колишньої кімнати Пітера й Гізер. Я тихенько пошкрябав у двері, але відповіді зсередини не було. Я постукав гучніше й назвав її ім’я.

– Саллі! Будь ласка, мені треба поговорити з тобою.

Зрештою я штовхнув двері, й вони відчинилися в темну кімнату. Я мало не увійшов, але потім мужність мене покинула. Я нечутно зачинив двері й пошкандибав до власної хатини. Упав обличчям на ліжко і, ще брудний та нероздягнений, нарешті знайшов забуття.

– Бене! Бене! Прокинься!

То був голос Саллі і її рука, що трясла мене лагідно, але наполегливо. Я обернув голову й розплющив свої запалені очі. Був уже ясний ранок. Саллі сиділа на краєчку мого ліжка, нахилившись наді мною. Повністю одягнена, і хоч її шкіра блищала після ванної, а щойно розчесане волосся перехоплювала яскраво-червона стрічка, проте очі в неї припухли й набрякли, так ніби вона погано спала або плакала.

– Я прийшла попросити в тебе пробачення за вчорашній вечір, Бене. За ті дурні й ненависні слова, які я сказала, і за свою бридку поведінку…

Вона говорила, і розбиті скалки мого життя ставали на місце, а біль у моїй голові та серці втихав.

– Хоч ти, певно, змінив свою думку і я на це не заслуговую, проте для мене буде честю працювати першим асистентом у Гамілтона чи в того, хто виконуватиме цю роботу.

– Ти в нього працюватимеш, – усміхнувся я їй. – Обіцяю.

Нашим першим завданням в архівах було очистити їх від густої сірої пилюки, що накривала все. Я не міг зрозуміти, звідки набралося стільки пороху в наглухо запечатаному й безповітряному просторі, як цей прохід, але незабаром з’ясував, що стики каменів, які накривали дах, були не такими щільними, як стики у стінах, і протягом століть тонкий порох пилюки просочився крізь ці щілини.

Коли на «дакоті» доставили замовлене Лореном обладнання разом із підрозділом поліції безпеки Лорена, ми змогли розпочати роботу.

Поліція безпеки збудувала собі хатину на вході до тунелю архівів, де мав перебувати постійний охоронець. Лише п’ятьом із нас було дозволено заходити.

Пилососне обладнання спростило видалення пилюки. Рал і я працювали від початку проходу, ніби двоє заклопотаних домогосподарок. Задушливі

1 ... 58 59 60 ... 173
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сонячний Птах», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сонячний Птах"