Читати книгу - "Світло в серпні"

бачив урівноважену, холоднолицю, майже чоловікоподібну, вже немолоду жінку, яка прожила двадцять років самотою, не звідавши характерного жінкам страху, в порожній оселі, в місцині, населеній — та й то рідко — неграми, і щодня в певний час спокійно всідалася за стіл і спокійно писала старим та молодим практичні поради від духівника, банкіра й сестри-жалібниці в одній особі.

За цей час (його ніяк не можна було назвати медовим місяцем) Крістмас міг спостерігати, як вона проходить через кожну аватару, кожне втілення з низки перетворень закоханої жінки. Невдовзі Джоанна вже не тільки вражала, але й дивувала та бентежила. Його заставали зненацька її напади ревнощів. Не мала ніякого досвіду в цьому. Не було жодних причин для сцени, не було й можливої суперниці, й Крістмас знав, що вона це знає. Вона ніби навмисно винаходила все це й розігрувала, як п’єсу. Причому робила це так несамовито, так переконливо й переконано, що першого разу він вирішив: жінка впала в маячню, а третього разу подумав: збожеволіла. Несподівано виявилося, що Джоанна схильна до любовних інтриг. Запрагла влаштувати сховок на записки й листи. То був дуплястий стовп огорожі біля струхлявілої стайні. Крістмас ніколи не бачив, як вона клала записки, а однак наполягала, щоб він щодня ходив туди, Коли перевіряв тайник, там завжди був лист. Коли ж, не перевіривши, брехав, що вже зробив це, то, як виявлялося, вона вже розставила пастки, щоб упіймати коханця на брехні. А тоді плакала, ридала.

Іноді в записці вона наказувала прийти не раніше, ніж котроїсь певної години, до цього житла, куди за довгі літа не заглядав жоден білий, крім нього, де ось уже двадцять років вона збавляла ночі одна. Весь тиждень примушувала його лазити до неї у вікно, і Крістмас пристав на те. Деколи Джоанна ховалася, тоді доводилося шукати її по всьому темному будинку й знаходити в якійсь комірчині, в нежитловій кімнаті, де вона чекала на нього, важко дихаючи й світячи в темряві палаючими, як у кішки, очима. Час від часу призначала побачення десь під кущами в парку, де Крістмас заставав її голою або в геть пошматованому вбранні, в буйному нападі німфоманії, коли її мерехтливе тіло помалу звивалося в показових еротичних позах, які зображав би графік Бердслей, якби жив у розпусні часи Петронія. Вона скаженіла в задушливій, повній дихання півтемряві без стін, скаженіли її руки, оживало кожне пасмо її розпатланого волосся, як мацак восьминога, і лунало її придихове: «Негр! Негр! Негр!»

За шість місяців Джоанна геть розбестилася. Не можна було сказати, що розбестив її Крістмас. Його життя, при всіх безладних, випадкових зв’язках, було доволі порядне, як і в кожного, хто живе у здоровому, природному гріху. Звідки прийшло зіпсуття — для Крістмаса це було ще більшою загадкою, ніж для його коханки. Здавалося, воно береться із самого повітря й переходить на нього самого. Він почав боятися. Не розумів, чого саме. Став бачити себе немовби здаля, як людину, яку затягує бездонна драговина. Цього він іще не усвідомлював. Поки що бачив перед собою вулицю — безлюдну, дику й прохолодну. Саме так — прохолодну, думав він, деколи кажучи собі: «Мені треба виїхати. Треба забиратися звідси».

Однак щось тримало його тут — те, що завжди може втримати фаталіста: цікавість, песимізм, звичайнісінька інертність. Тим часом зв’язок тривав, дедалі глибше затягуючи Крістмаса у владну, деспотичну несамовитість ночей. Мабуть, він тямив, що не може виїхати. Так чи сяк, але залишався на місці, спостерігаючи, як в одному тілі борються дві залиті місячним світлом постаті, по черзі топлять одна одну й судомно виринають на поверхню чорного, в’язкого ставу під пізнім місяцем. То перша — спокійна, холодна, стримана жінка першого відтинку, хай навіть зіпсована й приречена, та й далі якась неприступна й невразлива. То друга, яка, відчайдушно зрікаючись цієї невразливості, поривалася втонути в цій чорній безодні, а там знову здобувала тілесну чистоту, адже берегла її так довго, що тепер не могла втратити. Час від часу вони обидві зринали на чорну гладінь, обнявшись, як дві сестри, і з них стікала чорна вода. І тоді повертався колишній світ: кімната, стіни, мирне дзижчання комах за вікнами влітку, де ці комахи дзумкотіли ось уже сорок літ. Тоді Джоанна дивилася на Крістмаса диким, зневіреним поглядом чужої людини. Споглядаючи її, він подумки перефразовував себе: «Хоче молитися, але й цього не вміє».

Вона почала огряднішати.

Кінець цього відтинка не був різкий, не мав кульмінації, на противагу першому. У третій відтинок перейшло так поступово, що годі було визначити, де скінчився попередній і почався наступний. Так літо переходить в осінь, а вона невблаганно поширює на нього свою холодну міць, немов наповзають тіні перед заходом сонця. Так восени напівумерле літо спалахує коли-не-коли, як пломінці в майже згаслому вугіллі. Так тривало два роки. Крістмас і далі працював на деревообробній фабриці, а у вільний час став підторговувати віскі — дуже обачно, обмежуючись кількома надійними клієнтами, жоден із яких не знав інших. Джоанна й не здогадувалася про це, хоч він ховав товар на її землі й зустрічався з покупцями в лісі, біля пасовища. Очевидно, не заперечувала б. Але й місіс Мак-Ічерн нічого не мала проти потайної мотузки; мабуть, і своїй коханці, і місіс Мак-Ічерн він не зізнавався з тієї самої причини. Пригадуючи названу матір, мотузку та офіціантку, якій Крістмас так і не сказав, звідки беруться гроші, що їй дає, і, нарешті, нинішню коханку та віскі, він ладен був повірити, що торгує не задля грошей, а задля того, що йому судилося щось приховувати від жінок, які його оточують. Час від часу бачив Джоанну й удень — здалеку, за будинком. Під чистою й скромною сукнею виразно, очевидно ворушилося зіпсоване, перестигле, готове хлинути гниллю від дотику, як виплід болота. Вона ж ні разу не глянула ні на халупу, ні на нього. І коли Крістмас думав про цю іншу істоту, яка жила десь у пітьмі, йому здавалося, що тепер, у ясному світлі дня, видно тільки привид, який вбила його нічна посестра, який безцільно блукає у місцях колишньої злагоди, визбутий навіть здатності нарікати й голосити.

Звичайно ж, несамовитість другого відтинка не могла тривати вічно. Спершу був стрімкий потік, а тепер — припливи та відпливи. Під час припливу Джоанна майже могла обманути і себе, і коханця. Неначе усвідомлення, що це лише приплив, породжувало в ній нестримну лють і ще більшу несамовитість, яка втягувала його та її в