Читати книгу - "Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери"

небесища, незмірно глибокі, холоднопахучі, як кринична вода, і рідні, як братова сльоза. А в тих небесиськах-небесищах летів собі кудись тихо Мукачівський замок. За ним услід погордливо неслися білі табуни осінніх ситих коней. Господи, як мені було в цю мить хороше! Забув я, до фрасової каріки, за свій екзамен, за мавп’ячий родовід комуністичних вождів, про своє осляче походження, про панів Фийсу, Годю і всяку іншу мару. Я насолоджувався світом, який мені дарував Всевишній… І наче підсвідомо передчував, що і велике літо, і пахнячі до неба кукурудзи, і нагуляні, як бики, вайлуваті гарбузи, і ласкава, як селянка, пасуля-бумбачка, і викохані, як пані-генеральші, капусти, і літаючий у небесиськах Мукачівський замок, і білі табуни осінніх хмар-коней — все це теж даровано Господом, але тільки і тільки в дитинстві…

В цю мить від школи почувся спів діда Міша:

Коби не Маруся,

Я би не женився,

Бо Маруся — файна дівка —

Сподобила ми’ся…

За дідовим обережно полізли голоси баби Фіскарошки, далі пана Фийси і нарешті — пана Годі.

— Все! Кіна не буде! Наполійонам — капут! — мовив зраділо сам до себе і побіг кудись у шкоду…

Увечері, повернувшись із мандрів, я спостерігав у нашому саду таку потішну картину. Баба із дідом, притоптуючи, припліскуючи, вигинаючись, танцювали поміж грушами якийсь дуже модерний танець. А пан Фийса і пан Годя лежали, як снопи, над потоком, що біг через наш сад. Голос води, мабуть, надокучив пану Годі. Натужившись, він порачкував до самої води і довго-довго зачудовано вдивлявся у потік.

— Іштван, ану ж лиш подивися, що там такоєж світлоє унизу? — попросив, заплітаючи язиком, інспектор.

Пан учитель, тяжко крехчучи, перекинувся із горілиць і доповз до краю канави.

Унизу, у теплій вечоровій воді, цірилось від щастя циганське сонце — повний місяць.

— Та… та… та… то там, унизу, пане інспекторе, місяць, — сповістив пан Фийса.

— Но, до фени, усьо розумію, але як ми умудрилися забратися так високо у небо, що й сам місяць уже під нами — осього, дорогий цімборе, не розумію, — прорік по-філософськи Годя.

— Пане інспекторе, то щи всьо фоштерська лупина! — гаркнув пан Фийса. — От ви увидите, што ми скоро під твердим керувництвом родної партії і совєтського уряду не лем на місяць, а щи й на самоє сонце уліземо, — підняв руку уверх пан Фийса й почав комусь невідомому грозити…

Не приймайте, небеса, пусті людські словеса

— Така’м, небожику, нездала, як цісарські будюгови*. Лем ня завадити на ворота, аби’м чилядь і ворони страшила, — крехче, беручись за скроні, баба Фіскарошка. — А в голові, наче покійника відспівують…

— Так, так, моя солодинька! Я то вже давно примітив, коли чоловік ізрана не прийме на душу сто грамів, день пропав і здоровля пішло цапові під хвіст, — каже ні з того, ні з сього дід Соломон, протираючи біля печі від дрімоти очі.

Баба Фіскарошка нищівним поглядом змірює його і, простягнувши руку у потаємний куток за шафу, мовила:

— Ти, неборе, Мішу, маєш дуже немитий писок і такий антихрист, як, най будуть здорові, пан Фийса: доки не дала їм поїсти, то говорили, що сім разів молилися за моє здоровлічко. А як дала їм поїсти, то навіть дякую забули сказати.

Баба виймає зі схрону пляшку, наливає сто грамів і, видихнувши із себе повітря, випиває. Далі сідає на ослінчик біля діда, схрещує скорботно руки і мовчки зорить у вікно. Минає кілька хвилин і Фіскарошка міниться: в очах спалахують веселі іскорки, лице червоніє, як парадичка, і вуста осяває блаженна усмішка.

— Йой, так ми файно, як би у серці ружа розцвіла, — погладила себе масно баба по грудях.

— Дала би’сь і мені сто грамів, то би нам, Марько, обом уже аж цілий сад розцвів, — каже безвинно дідо.

Фіскарошка скрутила миттю дулю і сунула дідові під ніс.

Такі смачні дулі, які пекла ближнім баба, я ніколи в житті не бачив — це було неперевершене мистецтво, талант усіх часів і народів. Фіскарошчині дулі — в залежності від того, кому їх дарує — мали форму то зозульки, то голуба, то ворони, то яструба… А в залежності від настрою — набирали навіть подобу людського обличчя. Коли баба крутила пальці із любов’ю, звісна річ, дуля одразу мала обличчя то пана Фийси, то тітки Маргарити, а то, бувало, навіть і моє, найся не приказує. Проте, коли Фіскарошка займалась вогнем праведного гніву, — дуля одразу злітала хижаком і одночасно ставала викапаним дідом Наполійоном.

Так і тепер.

— Ти чого мені сватом Наполійоном тичеш в писок, — заскімлив дід Фіскарош, кривлячись від бабиної дулі.

Талант пекти такі смачні й оригінальні дулі, або, як казали, фіги, у баби Фіскарошки несподівано одкрився із-за дещо неординарних обставин.

Наш новий директор школи Павло Слов’янин на прізвисько Іван Сусанін увів у моду напередодні революційних свят урочисто проводити день відкритих дверей. Цієї днини до нас з’їжджалися вчителі із навколишніх сіл і по двоє-троє сиділи на уроках по всіх класах, оцінюючи рівень знань сільських вундеркіндів. Загалом непоганий захід мав ще й зворотній і, гадається, найсвітліший бік медалі — після уроків гарно й весело повеселитись за державний кошт. Бувало, що після відкритого дня окремих сіячів мудрого виносили на руках через двері і розвозили по домівках на підводах, як лантухи капусти. Перед останнім днем відкритих дверей до нас забіг пан Фийса. Маючи уже не вельми веселий досвід моєї феноменальної властивості одкривати скарбницю своїх дорогоцінних знань при чужих людях, пан Фийса упав на коліна перед дідом і бабою. Перестрашений, спітнілий, він підняв молитовно складені руки і почав плутано благати.

— Кедвешні мої Марько і Мішку!… Самі знаєте, я ніколи не чинив вам зла! Я дуже тяжко вивчав усіх ваших дітей… Хто перший? Богонько і сусіда! Я ваш сусіда… І коли хочете, аби я ще малінько пожив на сьому світі, не посилайте завтра у школу вашого Митрика…

Після роз’яснення учителя баба зі страху за пана Фийсу аж заплакала, а увечері суворо мовила:

— Завтра, Митре, у школу на цей день відкритих дверей не підеш!

— А чому? — похопився я.

— Бо через відкриті двері протяг видує тобі з дурної голови ще й те, що маєш, збісняку недороблений! — гаркнули в унісон бабі мої дорогі нянько.

О, сили Небесні! Я й сам собі думав, що назавтра мене й танками не потягнуть до школи. Ми із двоюрідним братом Піштою залізно домовились, що завтрашній день відкритих дверей пересидимо