Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

class="a">[64]». Кілька інших працівників європейських посольств чи консульств, шукаючи своїх співгромадян, сновигали в натовпі та поміж машин перед виїздом на естакаду.

Лаура Дюпре на ходу дістала з наплічника паспорт:

— Месьє, я громадянка Франції. Допоможіть нам потрапити до аеропорту.

Працівник обернувся та відповів французькою:

— Коли ваш рейс?

— О 9:20 до Сантьяго.

— Якщо вам є де почекати, о 13:10 ми відправляємо рейс до Франції. Це евакуація, тож вам не доведеться нічого оплачувати, просто залиште серію свого паспорта та номер телефону.

На секунду Лаура затнулася, завагалася. Як усе просто. Viva la France! Подумавши, що Лаура сумнівається через те, що їй немає де зачекати, чоловік винувато проказав:

— На жаль, до аеропорту пускають лише тих, на чий рейс уже оголосили реєстрацію.

Француженка рішуче мотнула головою. Вона б із задоволенням полетіла, але чомусь ніде не бачила чоловіків у жилетках із написами «Republic of South Africa» чи, тим більше, «UKRAINE».

— Месьє, нам потрібно до Сантьяго.

— А ваші колеги? — він підозріло глянув на синець під оком Ріно, який за ніч трохи стухнув, унаслідок чого набув ніжно-волошкового кольору.

— Вони не французи, — Лаура дістала з рюкзака зіжмакані роздруківки, що підтверджували купівлю авіаквитків, — але вони летять зі мною.

— Приготуйте паспорти, — зронив працівник посольства і жестом поманив Лауру та чоловіків за собою.

Еквадорські військові пропустили їх через металошукачі та ретельно обшукали перед тим, як пропустити за бетонний мур (із винятковою прискіпливістю обнишпорили наплічник Ріно). Лаура, Ріно та Тимур потрапили до зали прильотів, після чого сходами вийшли на другий поверх.

— Е28, — промовив українець і тицьнув пальцем у рядок електронного табло, в якому навпроти напису «LA359 — LAN Chile — Santiago» стояв номер стійки, де проходила реєстрація, Е28, і примітка — boarding. — Посадку вже почали.

Видивляючись номери над стійками, вони поквапилися на реєстрацію.

XLV

Воно змінилося.

Воно вперше прорвалося у світ 2007-го, задовго до того, як боти втекли з «NGF Lab». То було не народження — не може народитися те, що тисячоліттями спочивало в людських мізках, — а радше пробудження після довгого-довгого сну. Сутність, яку Лаура назвала психоістотою, вперше прокинулася в лютому 2007-го, коли піддослідним малюкам виповнилося по десять років. У той момент її стан нагадував стан людини, що очунює після багаторічної коми, чи пацієнта, який відходить від наркозу після багатогодинної операції. Воно розплющило очі та кілька тижнів із подивом зиркало на світ крізь напівприкриті повіки (хоча, певна річ, ні очей, ні повік воно не мало), не до кінця розуміючи, що воно є, де знаходиться і що відбувається. Тоді воно ще не ставило собі запитання «хто я?», як не ставить його собі однорічна дитинка. Воно просто існувало, із кожним днем усе ширше розплющуючи очі.

Довгих півтора роки воно просто дивилося. Спостерігало. І лише в липні 2008-го, під час одного з польових експериментів, коли ботів укотре вигнали на полігон посеред пустелі для тестування та налагодження колективних дій, несподівано виявило, що спроможне не лише спостерігати, але й взаємодіяти зі світом. Через ботів. Відчуття були непередаваними. Воно почувалося дитинчам, яке довго дивилося на блискучих рибок за акваріумним склом, доки не наважилося — вперше в житті — опустити пальці у воду та торкнутися істот, що в ній плавали. Воно чхати хотіло, як на це відреагують рибки, воно навіть не замислювалося над цим. Основне полягало в тому, що йому сподобалася на дотик вода та сподобалося стискати поміж пальцями риб’ячі тільця.

Спочатку воно боялося людей. Не тому, що люди робили ботам боляче. А тому, що не могло впливати на людей так, як впливало на ботів. Йому не вдавалося збагнути, чому люди, які живуть у тому самому світі, що й боти, недосяжні для нього. Люди здавалися досконалішими та більш небезпечними, а тому цікавішими. Воно перестало боятися людей наприкінці 2008 року, коли примусило зграю ботів під час тренування накинутися на охоронця. Воно побачило страх у людині й тут-таки збагнуло, що здатне — бодай і опосередковано — впливати на цих істот.

Упродовж півтора року спостережень воно помітило, що люди не просто впливають на ботів та один на одного, вони також спілкуються між собою. А потім з’явився Вадим Хорт, який швидко відстежив, що боти роблять те, на що він їх не програмував, і здогадався, що за ботами криється незрозуміла сутність, щось на кшталт ляльковода, яка змінює їхню поведінку на відчутно складнішу. Хорт виготовив передавач, і воно почало спілкуватися — вперше безпосередньо спілкуватися з людиною. Спочатку лише за допомогою образів. Хорт показував фрактали, і воно могло годинами розглядати малюнки, поринаючи глибше й глибше, роздивляючись мікроскопічні деталі та мліючи від усвідомлення, що така краса, по суті, копіює себе вічно. Воно заглядало у фрактали, наче в дзеркало. А потім воно навчилося збирати з букв окремі слова — і боти виявилися нецікавими. Воно попросило Вадима змінити їх, щоб малюки більше не були примітивними та стали такими ж, як люди, але Хорт не міг. Потім воно запропонувало змінити людей, щоб воно могло проникнути в їхні мізки, як у мізки ботів. Хорт категорично відмовив, припинив спілкуватися та показувати фрактали. Воно довго не розуміло, чому Хорт тоді так злякався. Час спливав, Вадим Хорт не виходив на зв’язок, і тоді воно примусило ботів утекти.

2008-го боти підкорилися несподівано легко. Воно відчувало, що малюки знають: щось засіло в їхніх головах, якийсь невидимий паразит учепився в нервові закінчення між мозком і м’язами, навчившись скасовувати та на власний розсуд перетворювати імпульси, що ними курсували. І, попри це, вони скорилися. Із людьми все вийшло інакше. Дорослі відчували біль, дорослі опиралися. Так, як воно длубалося пальцями в мізках людей, так і люди, не усвідомлюючи цього, занурювали свої думки-щупальці в його сутність. А це було боляче (безтілесне воно не знало фізичного болю, однак, порівнюючи свої відчуття з відчуттями ботів, яких карали на «кріслі покути», припускало, що страждає від чогось подібного до того, що люди називають болем).

Воно потребувало Тимура Коршака, бо вірило, що українець здатен усе змінити, зробити так, щоб із людьми було, як і з ботами: легко, просто, без болю. От тільки з 2008-го багато що змінилося. Воно порозумнішало. Віднедавна воно не просто спостерігало та мислило. Воно планувало, неначе шахіст, продумуючи всі ходи наперед і ретельно зважуючи наслідки. Коли в сутичках на вулицях Ґуаякіля почали брати участь еквадорські військові, воно на певний час відступило, таким чином залишивши серед живих — і на волі! —