Читати книгу - "Історія Лізі"

І бул, кінець, думає вона.

— Справді так, а звідки ви знаєте?

— Річ у тому, — каже Лізі, все ще усміхаючись, — що Скот уміє зливатися з навколишнім оточенням.

Таке пояснення має звучати украй по-дурному — невдала брехня людини, позбавленої будь-якої уяви, — але насправді воно зовсім не дурне. Бо це не брехня. Вона завжди губила його слід у супермаркетах та універмагах (місцях, де з якоїсь незбагненної причини його ніколи не впізнають), а одного разу вона шукала його понад півгодини в бібліотеці Менського університету, перш ніж знайшла в залі періодики, яку перед тим оглядала вже двічі. Коли вона почала сварити його за те, що він примусив її чекати його та розшукувати в такому місці, де вона не може навіть підвищити голос, щоб покликати його, Скот лише знизав плечима й заперечив, що він протягом усього цього часу був у залі періодики, де переглядав нові журнали поезії. І вона не сумнівалася в тому, що він не перекручує істину, а тим більше не бреше. Просто вона… якимсь чином не помітила його.

Обличчя в медсестри проясніло, й вона каже:

— Саме так пояснив мені цей випадок і Скот — він просто зливається з навколишнім середовищем. — Вона червоніє. — Він попросив, щоб ми називали його Скотом. Навіть не попросив, а поставив таку вимогу. Сподіваюся, ви не будете проти, місіс Лендон.

У цієї молодої сестри з півдня «місіс» звучить майже як «мізіз», але її акцент не дратує Лізі так, як дратував акцент Драпаела.

— Звичайно, я не проти. Він каже це всім дівчатам, надто вродливим.

Медсестра усміхається і ще густіше червоніє.

— Він сказав, що бачив, як я проминула його й подивилася просто на нього. Він сказав приблизно таке: «Я завжди був одним із найбіліших серед білих чоловіків, а що я втратив стільки крові, то тепер мушу бути в першій десятці».

Лізі чемно сміється, долаючи якийсь дивний біль у животі.

— І, звичайно ж, на білих простирадлах та в білій сорочці, яка на ньому… — Молода медсестра раптом уповільнює свою мову. Вона хоче в це вірити, і, звичайно ж, вона в це повірила, коли Скот розмовляв із нею і дивився на неї своїми осяйними карими очима, але тепер вона починає відчувати, як безглуздо звучить те, про що вона розповідає.

Лізі квапиться прийти їй на допомогу.

— І він уміє поводитися так тихо, — каже вона, хоча Скот найстрибучіший серед усіх тих чоловіків, яких вона знала. Навіть, коли він читає книжку, він безперервно совається у своєму кріслі, гризе нігті (звичка, від якої він на короткий час відмовився після її вичитувань, але повернувся до неї знову), чухає собі руки, як наркоман, що потребує дози, а іноді навіть крутить у руках невеличкі п’ятифунтові гантелі, які завжди лежать напоготові під його улюбленим легеньким стільцем. Вона бачила його спокійним лише у глибокому сні й тоді, коли він пише і пишеться йому дуже добре. Але в очах медсестри вона досі бачить сумнів, і тоді Лізі розвиває свої міркування далі й говорить веселим тоном, який видається неймовірно фальшивим навіть для її власних вух: — А буває, він наче перетворюється на якусь меблю. Мені самій доводилося безліч разів проходити повз нього, не помітивши його. — Вона доторкається до медсестриної руки. — Я певна, саме це відбулося і з вами, люба.

Вона ні в чому такому не певна, але медсестра дарує їй подячну усмішку, і на цьому вони закривають тему зникнення Скота.

«Або, радше, ми обминаємо її, — думає Лізі. — Як малий камінець у нирці».

— Йому набагато краще сьогодні, — каже сестра. — Доктор Вендлештадт робив уранішній обхід, і він просто вражений.

Лізі це аж ніяк не дивує. І вона каже медсестрі те, що Скот сказав їй багато років тому в її помешканні у передмісті Клівз Мілз. Колись вона думала, що він сказав це, аби тільки щось сказати, але тепер вона в це вірить. Атож, тепер вона абсолютна переконана в тому, що саме так воно і є.

— Усі Лендони зцілюються швидко, — каже вона і йде провідати свого чоловіка.

15

Він лежить у палаті із заплющеними очима, повернувши голову вбік, дуже білий чоловік у дуже білому ліжку, — це й справді так, — проте ніяк неможливо не помітити цієї кучми темного волосся, яке майже спадає йому на плечі. Стілець, на якому вона сиділа минулої ночі, стоїть там, де й стояв, і вона сідає на своє колишнє місце біля ліжка. Дістає свою книжку — «Дикуни» Ширлі Конрен. Відкриває книжку на закладці, що позначає місце, до якого вона вчора дійшла, але тут відчуває на собі погляд Скота й підводить голову.

— Як ти почуваєш себе сьогодні вранці, любий? — запитує вона його.

Він довго нічого не відповідає. Дихає зі свистом, але в ньому вже не чується того скрипу, з яким він дихав тоді, коли лежав на розпеченому гудроні паркувального майданчика й просив льоду. «Йому й справді краще», — думає вона. Потім, із певним зусиллям, він рухає свою руку, аж поки вона опиняється на її руці. Стискає її пальці. Його губи (які здаються жахливо сухими, згодом вона змастить їх кремом або вазеліном) розтуляються в усмішці.

— Лізі, — каже він. — Моя маленька Лізі.

І знову засинає, залишивши свою долоню на її руці, й це надзвичайно приємно Лізі. Вона зможе перегортати сторінки своєї книжки й однією рукою.

16

Лізі стрепенулася, ніби щойно очуняла після дози, виглянула у віконце свого БМВ і побачила, що тінь від її автомобіля значно подовжилася на рівному чорному асфальті майданчика перед закладом містера Пейтла. У попільничці був уже не один недопалок і навіть не два, а цілих три. Вона подивилася назовні крізь вітрове скло й побачила, що з малого віконечка, на задній стіні крамниці, де, схоже, було складське приміщення, на неї дивиться чиєсь обличчя. Воно зникло, перш ніж вона зрозуміла, чи то було обличчя дружини містера Пейтла, чи однієї з його дочок-тінейджерів, але вона встигла помітити вираз на тому обличчі — то був вираз цікавості чи, може, навіть стурбованості. Хай там як, а їй час було рушати. Лізі виїхала заднім ходом із того закутня, у якому стояла її машина, радіючи, що принаймні роздушила сигарети у своїй власній попільничці, замість викинути їх на цей моторошно чистий асфальт, і знову вирушила в напрямку свого дому.

Спогади про той день у лікарні — і