Читати книгу - "Історія Лізі"

про те, що сказала тоді сестра, — це був ще один із етапів була.

Невже справді? Атож.

Щось лежало з нею в ліжку сьогодні вранці, й вона досі вірила в те, що то був Скот. З якоїсь невідомої їй причини він послав її на пошуки була, схожі на ті, які влаштовував для нього його старший брат Пол, коли вони були двійком нещасливих хлопчаків, які росли в сільській місцевості Пенсільванії. Але замість загадок, які вели б її від етапу до етапу, її вели…

— Ти ведеш мене в минуле, — промовила вона вголос. — Але навіщо ти це робиш? Навіщо — якщо там чатує на мене психодіотизм?

Бул, який ти шукаєш, — це добрий бул. Він — за багряною завісою.

— Скоте, я не хочу йти за багряну завісу. — Вона вже наближалася до свого будинку. — Нехай мене трахнуть, якщо я хочу опинитися по той бік багряної завіси.

Але навряд чи в мене є вибір.

Якщо це справді так і наступним етапом була має стати для неї їхня поїздка на вікенд до «Оленячих рогів» — наперед прожитий медовий місяць Скота, — тоді їй буде потрібна кедрова скринька їхньої доброї матінки. Це все, що залишилося їй від матері тепер, коли

(африканки)

афґанки кудись заподілися, і Лізі думає, що та скринька — то її скромна версія меморіального куточка в кабінеті Скота. Саме там вона зберігала всі види пам’яток, що нагадували про

(СКОТ І ЛІЗІ! РАННІ РОКИ!)

перше десятиліття їхнього шлюбу: фотографії, поштові листівки, серветки, книжечки картонних сірників, меню, підстаканники і всілякі подібні дрібнички. Скільки часу витратила вона на збирання тих речей? Десять років? Ні, не так багато. Шість років щонайбільше. А може, й менше. Після «Порожніх демонів» у їхньому житті стали відбуватися швидкі й радикальні зміни — вони знайшли свій вияв не тільки в експерименті з Німеччиною, а й у всьому. Їхнє шлюбне життя перетворилося на щось подібне до божевільної каруселі (радісні й веселі, закрутилися вони у шлюбній каруселі, іронічно подумала тепер Лізі, й так воно насправді було), як у кінці роману Алфреда Гічкока «Чужі в поїзді». Вона перестала зберігати такі речі, як серветки з-під коктейлю або сувенірні коробки із сірниками, бо їм доводилося бувати в надто багатьох вітальнях і надто багатьох ресторанах надто багатьох готелів. А незабаром вона вже не збирала анічогісінько. Та де ж їй тепер шукати кедрову скриньку своєї доброї матінки, яка так чудово пахне, коли її відкриваєш? Десь у домі, вона була цього певна, і вона сповнилася рішучістю неодмінно її знайти.

«Можливо, це й буде моїм наступним етапом була», — подумала вона, а тоді побачила далеко попереду свою поштову скриньку. Її дверцята були опущені, і стосик листів був прикріплений до скриньки резинкою. Лізі розібрала цікавість, і вона під’їхала до стовпа. Коли Скот був живий, їй не раз доводилося бачити свою поштову скриньку повною. Але після його смерті її кореспонденція стала значно тоншою, і дуже часто ці листи були адресовані просто мешканцям або власникам дому. Власне, й сьогоднішній стосик був досить-таки тоненьким: чотири конверти й одна поштова листівка. Містер Симонс, їхній листоноша, має запихати листи у скриньку, хоча в погожі дні він полюбляв використовувати резинку або дві, щоб прикріпляти пошту до міцної металевої кришки. Лізі подивилася на листи — рахунки, рекламні проспекти, листівка від Кантати, — а тоді відкрила скриньку. Вона намацала там щось м’яке, пухнасте й мокре. Вона здивовано скрикнула, відсмикнула руку, побачила кров на своїх пальцях і знову скрикнула, цього разу від жаху. Вона була майже певна, що її вкусила якась істота. Щось залізло вгору по кедровому стовпі, а потім заповзло й у скриньку. Можливо, пацюк, а може, навіть щось гірше — щось скажене, лісовий байбак або дитинча єнота.

Вона витерла руку об свою блузку, важко дихаючи й мало не стогнучи, й примусила себе підняти руку, щоб подивитися, скільки там ранок. І наскільки вони глибокі. На якусь мить її переконаність у тому, що її вкушено, була такою сильною, що вона реально побачила сліди зубів. Потім закліпала очима, й справжня реальність відкрилася перед нею. На пальцях вона побачила плями крові, але ніяких ні укусів, ні подряпин на шкірі там не було. Щось і справді ховалося в її поштовій скриньці, якась жахлива пухнаста несподіванка, але кусатися воно було вже явно неспроможне.

Лізі відкрила свій бардачок, і звідти випала її нерозкрита пачка сигарет. Вона понишпорила там, поки знайшла невеличкого ліхтарика, вона колись перенесла його сюди зі свого останнього автомобіля, «Лекса», який водила протягом чотирьох років. То була дуже добра машина, той «Лекс». Вона продала його лише тому, що він нагадував їй про Скота, який називав його «Лексом-Сексом» Лізі. Просто дивно, якого болю можуть завдавати нам дрібниці, коли помирає дуже близька людина; це щось схоже на принцесу та довбану горошину. Тепер же Лізі сподівалася тільки на те, що батарейка в ліхтарику ще жива.

Вона була жива. Пучок світла був ясним, стійким і надійним. Лізі відійшла трохи вбік, зробила глибокий вдих і спрямувала світло ліхтарика в поштову скриньку. Вона неясно усвідомила собі, що затулила зуби губами і зціпила їх так міцно, що їй стало боляче. Спочатку вона побачила лише якусь темну грудку й зеленавий відблиск, який буває, коли світло віддзеркалюється від мармуру. Побачила також вологу на гофрованому металевому дні скриньки. Лізі припустила, що то кров, якою вона вимастила собі пальці. Вона змістилася ще трохи ліворуч, притулившись боком до дверцят автомобіля й обережно просунувши ліхтарика глибше у скриньку. На темній формі тепер було видно шерсть, вуха та ніс, який у денному світлі, мабуть, був рожевим. А коли вона побачила очі, то сумнівів уже не було; навіть неживі, вони зберегли свою специфічну форму. У її поштовій скриньці лежав мертвий кіт.

Лізі засміялася. Це не був зовсім нормальний її сміх, проте й цілком істеричним назвати його було не можна. У ньому звучали нотки очевидного гумору. Вона не потребувала Скота, який би їй пояснив, що вбитий кіт у поштовій скриньці означає дуже й дуже Фатальну пристрасть.[32] Це був не ідіотський шведський фільм із субтитрами, й вона бачила його аж двічі. А кумедною ця пригода здалася Лізі тому, що вона не мала свого кота.

Вона не стала уривати свій сміх, поки він не затих сам собою, а тоді припалила одну зі своїх «Салем лайтс» і звернула на під’їзну алею до свого будинку.

VI

Лізі