Читати книгу - "Смерть Верґілія"

можна було відшукати: все прожите, все створене, буття проминуще з усім, що в ньому було, — все розпливлося, усе спливло, все — як вода змила, його пам’ять, завжди у пошуках, не знаходила ані років, ані днів, ані часу, в ній він не знаходив нічого знайомого, він вслухався у спогади й чув лише хаос склянистих звуків, що, хоч і земні ще, випали вже із земного часу, зосталися без земних спогадів, чув хаос форм, пронизаний гарячково-склянистим брязкотом, хаос, що постав із невчасности й розпростерся в невчасності, і що глибше пам’ять його поринала у пошуки «Енеїди», то швидше вона розчинялася, пісня за піснею, не лишаючи жодного сліду в лункому мереживі сяєва. Що це — повернення до початків поеми? Зникло все, що було варте спогаду; все, що він оспівав у поемі — мандри морські і сонячний берег, війна і брязкіт зброї, долі богів і мінливі шляхи зірок, це й ще багато чого, що описано і не описано, — все відпало, поема відкинула, скинула це, як негодящу одіж, і повернулася до неприкритої наготи свого переднародження, до лункої невидимости, що з неї постає вся поезія; чиста форма знов прийняла «Енеїду», і поема віднайшла себе в ній, ніби власне відлуння, мов та душа, що в мушлі своїй кришталевій власну гідність оспівує. Усе зайве відкинуто, а проте воно лишилося і набуло витривалости у непроминущій формі, і чистота береже її від забуття, й навіть найпослідущо-тлінному надає вона властивости вічного. Поеми і мови уже не було, але спільна душа їхня й далі жила, не покидаючи кришталевого дзеркала самої себе, душа людини відмерла, канувши на самісіньке дно безпам’ятства, та мова душі її лишилася жити, не покидаючи співучої ясности форми своєї; душа і мова, відділені одна від одної, та все ж переплетені одна з одною, віддзеркалюючи одна одну, — хіба це дзеркальне сяєво йшло до них не з тієї безодні бездонної, в якій — і все завершення, й усе вороття? Хіба їх обох, роз’єднаних, кожна сама по собі, — хіба їх не поєднав у собі той голос вітчизни, що знову і знову трощить всі межі й, лунаючи у позамежжі, обіцяє мету, і пораду, й підтримку, і втіху? О, голос колишнього, яке настає і минає, голос колисанковий, ніжний, що лунав колись, теплом своїм укриваючи і світ розкриваючи, зоряний голос колисанкової ночі, тиха наспівна єдність!

— Самотній я, — мовив він. — Ніхто не помер задля мене, ніхто не помре разом зі мною; я чекав допомоги, я її домагавсь, я про неї благав, а вона не прийшла.

— Ще ні, й усе ж таки вже, — ледве чутно, немовби вві сні, відгукнулося з його власних грудей, тож навряд чи це був уже хлопчиків голос, радше це був голос ночі, голос усіх ночей, голос сріблистого простору, що зветься нічною самотністю, голос нічного склепіння, що безліч разів являлося зору, але так і лишилось непізнаним, — склепіння, стіни якого він обмацував безліч разів і яке тепер обернулось на голос. «Ще ні, й усе ж таки вже». Чарівність і владність, спокуса й обов’язок, сяєво ночі і глибина таїни, безпосередність у звуках словах й безпосередність у звуках душі, єдність мови і людськости, й було це немовби прощання з минулим не постарілої юности усього земного, але вже й вітання від батьківщини, якій кінця-краю немає, бо навіть каміння і те набуло прозорости, а надгробки зробились такими прозорими, неначе вони — то кришталь і етер воднораз. Отак він крізь них і пройшов, ба ні, не пройшов, а раптово опинивсь у самому сні, під його склепінням, що було самим променистим суголоссям, він стояв у променистій бездонності, у променистім сіянні без стін і без даху, під склепінням променистої прозорости й, видющий у невидимім, не бачив самого себе; він зробився прозорим. Не ступивши ні кроку і навіть не зробивши ані найменшої спроби зрушити з місця чи взагалі поворухнутись, він посунувся далі, хоч і не пройшов наскрізь; він усе ще стояв на порозі реальности й усе ще не покидав земного, це все ще тривав земний сон, і він, сам сон у сні, усвідомлював: все, що з ним діється, — сон; це був сон на межі сну. Бо, хоч у дедалі яснішім сіянні променистої прозорости вже ніщо не нагадувало про гуркотнечу колишню речей, і хоч і сліду не видно було від речей, від людей, від тварин, ба більше, хоч про все це уже не лишилося й пам’яті, бо її затопили осяйним своїм рокотом хвилі нечутні німоти, він усе ж таки знав, що його й далі тримає чіпкий лабіринт громохких голосів, лишень ці голоси, ці речі й створіння, лишень рослини, тварини і люди — лишень з усіх них поставали геть невловимі сутності, і вони поєднались у світлій прозорості, де ще, мов зорі, імена загорялися й одразу згасали. Він був у сфері, де мали чинність тільки кількості, взаємозв’язки і порядки земної стихії, сказати б, лише знання, що сягало корінням у колишні структури буття та їхні втілення, і це було дійство, й пізнання, і споглядання, й визнання в одному-єдиному осяйному прозрінні, це була нагота незбагненна багатогранности творення, неповної змістом, але повної кількісно, це була цілісність усього того, що вершилося, й усього того, що звершитись могло, міріади поодинокостей без відмітних, одначе, рис, щось змістовне без змісту, втілене в чистій, у голій формі, яка була вже лише кришталевою ясністю, непроникно-прозорим блиском, несущим у сущому, коріння позбавленим. Це була сфера звичайної нескінченности. Шляхи мільйонороків поставали снопами проміння без кінця і без напрямку, воно нескінченне приносило і скінченне відносило у далеку-далеку, у щонайдальшу вічність, створене і нестворене мали ту саму вагу, добро і зло перепліталися одне з одним, обоє однаково настирливі і променисті однаково, і безнадія була у сліпоті видющій і в глухоті чуйного сну, безнадія була у склепінні сну, у проблисках сну, що не давали рішення й не відкривали шляхів до добра; потік без берегів, без кінця-краю. А цей сріберний промінь зі сну, що мовби меч, щойно із піхов, — у кого він цілить, у душу, у Бога? О, хоч який там земний буде сон, він по той бік земної людськости, і сновидець утратив свою людську породженість, людську свою створеність, одвічно не має він ні батька, ні матері, його накриває доматеринське склепіння пречистої долі, склепіння останньої неминучости. Ніхто уві сні не сміється, не сміється ніхто в безнадії, сон неможливо знищити. О, хто ж знайде звагу