Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

class="p1">— З якого подвір’я?

— Подвір’я будинку, де жив Крісті… Я бачив, як він сів у машину й поїхав.

— Сам?

— Сам!

— Ти пам’ятаєш, о котрій годині це було?

— Авжеж!

— Чому ти так певний у цьому?

— Бо тато повертається додому з роботи завжди о восьмій вечора, а я, коли хотів однести «маг» назад, навмисне глянув на годинника, щоб тато не побачив мене з ним удома. Було двадцять хвилин на сьому. Але я не встиг, бо…

— Дякую тобі, Доріне! Ти виявився на висоті, і я переконаний, що більше такого з тобою не повториться!

Хлопчик говорить всім «до побачення» і швидко щезає зі «сцени», залишивши по собі важку мовчанку. Я різко уриваю її:

— Ну а тепер, громадянине Братеше, розповідайте, чому ви хотіли позбутися свого «улюбленого» студента?

Чути короткий зойк Петронели. Вона затуляє обличчя долонями. Бачу, як тремтять її плечі, вона ридма ридає.

— Так чому ви вирішили позбутися його, громадянине Братеше? — повторюю своє запитання.

Тудорел Паскару заціпенів.

Маляр робить марну спробу підвестися зі стільця, губи в нього тремтять, мов у пропасниці, він безмовно зіпає ротом.

— Він став на шляху моєї кар’єри викладача, маляра… мого майбутнього… одруження з Петронелою… — ледь чутно проказує він, опустивши на груди голову.

— Коли саме ви надумали його вбити?

— У машині, коли Петронела розповіла, що вона зробила йому укол і він заснув. Вона сама несамохіть наштовхнула мене на злочин.

— Яким чином?

— Вона мені скачала, що, роблячи Крісті ін’єкцію, згадала злочин, який учинила колись Лукреція Будеску… І тут я подумав: якщо я вб’ю його й інсценую самогубство, всі підозри впадуть автоматично на Лукрецію Будеску.

— В якому стані перебував Крістіан Лукач, коли ви взялися до здійснення свого плану?

— Він спав глибоким сном під дією морфію.

— Ви повернулися згодом у мансарду?

— Наступного дня…

— І вдарили бідолашну Лукрецію Будеску?

— Мені не лишалося нічого іншого…

Зауважую подумки, що мені також не лишається нічого іншого, як закінчити слідство, фінальну частину якого реалізовано на «сцені» прокуратури. Відбитки пальців на ампулі належать Петронелі. І вона, і Тудорел Паскару однаковою мірою сприяли нещастю, полегшуючи злочинцеві завдання. Вони обоє теж постануть перед судом. Я звертаюся до прокурора Беріндея, який чекає цієї миті добрих дві години:

— Товаришу прокуроре, прошу вас підписати ордер на арешт Валеріана Братеша. Капітане Поваре, переведіть заарештованого до камери попереднього ув’язнення.

І якби це був справді театр, водночас із цією реплікою опустилася б завіса.

На вулиці холодно й темно. Накрапає дощик, холодний осінній дощик. Лілі ніжно бере мене під руку. В цю хвилину вона пишається мною. Ми зупиняємося під безлистим каштаном. Вона трохи нижча за мене, і їй доводиться пнутися до мене навшпиньки.

— А все-таки Крісті взяв гроші від Братеша.

— Ні, не взяв: моя люба… Братеш поклав гроші в ощадкасу лише тоді, коли відчув велику небезпеку… що Крісті може здійснити свою погрозу. Він хотів ужити хоча б якихось запобіжних заходів. Але Крісті не взяв його «подарунка»… Лише ввечері, вбивши його, Братеш залишив ощадну книжку в його кишені.

— А хто закинув коробку зі шприцом на дах?

— Вона не обманювала, коли говорила, що забула шприц у мансарді. А він знайшов його. І щоб замести сліди й поставити нас перед «двозначним випадком» — вбивство чи самогубство? — він узяв коробку, стер зі шприца відбитки пальців Петронели, поробив на них відбитки пальців покійного і викинув шприц у вікно.

— Навіщо він ще раз повертався в мансарду?

— Знаючи, що мені відомо про зникнення у Петронели шприца, він, як і кожен злочинець-початківець, хотів пересвідчитися на власні очі, чи я знайшов його на даху.

— І все це ти розкрив? — дивується вона захоплено.

— Я, і ніхто інший!

— Ти — Шерлок Холмс! — вигукує моя кохана. — Любий мій Шерлок Холмс! Якби ти знав, як палко я тебе кохаю!

Вона спинається навшпиньки, щоб поцілувати мене, але я підхоплюю її на руки і цілую міцно-міцно, щоб нам більше ніколи не розлучатися.

Казимир Квашневський

ЗАГИБЕЛЬ СУДДІ МРОЧЕКА

Роман 

З польської переклали Роман Вишневський та Анатолій Заблоцький

Друкується за виданням: Квашневський К. Загибель судді Мрочека // Доровська З. Таємниця п'ястівських орлів… К.: Дніпро, 1973. С. 241–324.

1. ДВЕРІ ЗАЧИНИЛИСЯ. ЗОСТАЛИСЬ САМІ

Колись хтось написав, що біда, перед тим як прийти, посилає провісником свою тінь. Якби люди протягом тисячоліть не втратили здатності заздалегідь передчувати небезпеку, то нині б передбачали її так само, як щури, що в порту залишають корабель, який має затонути в першому ж рейсі, або ластівки, котрі кидають гнізда в стріхах хат, які незабаром огорне полум'я пожежі.

Але ми втратили таку здатність, і ніхто не допоможе нам її відновити. Певно, тому в Порембі Морській нікому і не снилося бути свідком незвичайних і загадкових подій, які от-от мали статися. Того тихого сонячного дня ніщо не заповідало трагедії.

Було літо. Пізня пообідня пора. Сонце сідало, і від старовинних бароккових кам'яничок лягали подовжені тіні на маленьку, обезлюднілу ринкову площу містечка. Серед площі виділялась мініатюрна ратуша, оточена акуратними квітниками, які в свою чергу обрамляло асфальтове полотно, покреслене, як і личить для шістдесятих років XX століття, всілякими білими лініями — знаками для водіїв та пішоходів, хоч знаки ті, наслідування великих столичних міст, аніякісінького практичного значення для Поремби Морської не мали. У цей час принаймні ані машин, ані перехожих не видно було. Ніщо не могло змусити мешканців у тихий жаркий полудень вийти з дому.

Коло будинку якоїсь установи, бо над входом до нього на овальній емальованій таблиці білів орел, польський державний герб, стояв один-єдиний невеличкий автомобіль. Мабуть, не належав він жодному із тутешніх жителів, бо в багажнику над кузовом горою височіли чемодани та всіляке туристське причандалля, зв'язане новісінькими ременями. Ні в машині, ні поблизу нікого не було видно.

Та от порушили тишу чиїсь повільні кроки. З вузької вулички, що вела до площі, виринув старий чоловік у потертій кепці, вицвілій, невиразного забарвлення, з закоченими рукавами сорочці та широких полотняних штанях із шлейками навхрест. З відерка, яке він ніс, стирчав пензель, а з-під пахви виглядав паперовий звиток.

Старий затримався перед будинком з гербом, зиркнув на вивіску:

Порембо-Морський повітовий суд.

А потім перевів погляд на іншу вивіску, що була збоку:

Повітова нотаріальна контора.

Єжи Гольдштейн,

нотаріус.

Він поставив відерце долі, ще раз обдивився стіну, шукаючи на ній вільного