Читати книгу - "Бог Світла"

сподобився постати перед Вершителем, якому довелося з прикрістю в серці два дні тому відмовитися від його зондування.

— Ну? — запитав він.

— Даруйте за затримку, ясновельможний Муругане. Наш персонал заклопотаний приготуванням до шлюбної церемонії.

— То вони ходять на гульки, замість того, щоб тут готувати мені нове тіло?

— Тобі не варто говорити, ясновельможний, так, наче це тіло справді твоє власне. Це тіло позичає тобі Велике Колесо, аби задовольнити твої нинішні кармічні потреби…

— І воно не готове, бо твій персонал десь пиячить?

— Воно не готове, бо Велике Колесо обертається не так…

— Я хочу мати його завтра ввечері, не пізніш. Раптом не буде готове, начувайся, нещадна сила Великого Колеса може розчавити своїх прислужників. Ти мене зрозумів, Вершителю Карми?

— Я чую неподобну в такому святилищі мову…

— Брахма радив мені перевтілитися в нову плоть, йому приємно було б бачити мене оновленого під час шлюбної церемонії в Шпилі Заввишки В Милю. То як, сказати йому, що Велике Колесо не може задовольнити його бажання, бо надто повільно обертається?

— Ні, ясновельможний. Тіло буде готове вчасно.

— Чудово.

Він повернувся й пішов.

За спиною в нього Вершитель Карми зробив старовинний містичний знак.

— Брахмо!

— Слухаю, богине.

— Відносно моєї пропозиції…

— Буде зроблено, як ви просили, пані.

— Мені закортіло інакше.

— Інакше?

— Так, Владико. Мені хотілося б людської офіри.

— Ні…

— Так.

— Ти таки сентиментальніша, ніж я гадав.

— То буде це зроблено чи ні?

— Коли по щирості, то — у світлі останніх подій — я волів би, щоб саме так воно й сталося.

— Отже, вирішено?

— Хай усе буде по-твоєму. В ньому більше сили, ніж я гадав. Якби стражем був не Владика Омани… Атож, мені й на думку не спадало, що той, хто так довго сидів тихцем, може виявитися таким… талановитим, як ти висловилась.

— Чи передаєш ти мені всі повноваження в цій справі, Творцю?

— Охоче.

— Може, ще й Царя Грабіжників підкинеш на десерт?

— Хай буде так.

— Дякую тобі, Вседержителю.

— Нема за що.

— Буде за що. Славного тобі вечора.

— І тобі.

Казано, начебто того дня, того великого дня, Бог Ваю[47] зупинив Небесні вітри, і непорушність та безгоміння запанували над Небесним Містом та лісами Канібуррхи. Сітрагупта, слуга ясновельможного Ями, розклав у Світокраю грандіозне поховальне вогнище: склав докупи всіляку ароматичну деревину, запашні смоли, олії, ладан, накидав згори пишних уборів, а на самісінькому вершечку вогнища примістив Талісман Приборкувача та величезний плащ із синього пір’я, що належав колись Шріту, вожакові демонів Катапутни; туди ж покладено було й мінливої форми самоцвіт Матерів Нестерпного Жару та шафранову мантію з пурпурового гаю, що на околиці Алунділа, яка, казали, належала колись Татхагатсі, Будді. Німа тиша оповила ранок після нічної гульби Перших. Ніщо ані шелесне на Небесах. Кажуть, невидимками пурхали демони у вищих шарах атмосфери, проте боялися підступитись до місця, де зібралися такі могутні сили. Кажуть, були численні знаки та знамення, що провістили падіння одного з великих. А теологи та святі історики повідали, що зрікся своєї єресі той, кого звали Самом, і здався на милість Тримурті. Казано також, наче богиня Парваті, яка була йому колись за дружину чи матір, або за сестру чи доньку, а може — усіма ними одразу, покинула Небо і вирушила на східний континент, аби пробувати там у жалобі серед тамтешніх чаклунок, з якими вона родичалася. Вдосвіта великий птах, званий Гарудою, возій Вішну, що дзьобом своїм трощить колісниці, стрепенувся раптом, прокинувшись, і скрикнув раз хрипким криком; і крик той, вихопившися з його клітки, пролунав усюди по Небесах, розбиваючи на скалки шибки, луною прокотився по піднебесних краях, — і посхоплювались од ляку навіть ті, хто спав непробудним сном. У лоні тихомирного небесного літа зародився день Любові і Смерті.

Пустельні були вулиці Неба. На деякий час затаїлись у чеканні по своїх оселях боги. Замкнені були міцно всі входи й виходи на Небесах.

На волю відпущено грабіжника й того, кого прибічники називали Магасаматманом — гадаючи, що він бог. Повітря зненацька зробилося зимним, і то була передвістка.

Високо-високо над Небесним Містом, на майданчику, що вінчає верхівку Шпиля Заввишки В Милю, стояв Бог Омани, Мара-Сновидець. На ньому був його плащ, який мінився усіма можливими барвами. Він здійняв руки над головою, і, зливаючись водно з його власною силою, ринула через його тіло могутність решти богів.

Уява його снувала форму примарного сну. І він вихлюпнув сон той назовні, як вихлюпується на берег висока хвиля.

Протягом всіх століть, відколи витворив їх Великий Вішну, співіснували поряд Небесне Місто й дика природа: сусідили, недоторканні одне для одного; межували, розділені величезною відстанню — не тою, що в реальному просторі, а тою, що породжена думкою. Неспроста задумав усе таким побитом Вішну-Охоронець. Отож тепер не дуже-то схвалював він скасування бар’єру між ними — хай навіть часткове і тимчасове. Не хотілось йому бачити, як проникає щось дике до Міста, виплеканого його розумом, — на взірець повної перемоги форми над хаосом.

Та однаково сила Сновидця дарувала примарним кицькам можливість осягнути зором усі Небеса.

Невтомно никали вони темними віковічними стежками джунглів, які були частково маною. І там, у місцині, що існувала тільки наполовину, їхнім очам відкрилися нові видива, а заразом опосіла кицьок непогамовність і жадоба негайно вполювати здобич.

Серед мореплавців, племені, що розносить по всіх усюдах всілякі плітки та оповідки і якому, здається, відомо усе на світі, пройшла чутка, ніби примарні кицьки, які вийшли того дня по здобич, не всі до жодної були насправді кицьками. Подейкують, наче по різних кінцях світу, куди пізніш зазирали боги, оповідалося про декого з Небожителів, які на той день переселилися в тіла білих тигрів Канібуррхи, аби пошастати алеями Міста, полюючи на невдаху-грабіжника й того, кого називали колись Буддою.

Кажуть, коли чвалав він вулицями Міста, старезний ворон кружельнув над ним тричі й опустився Самові на плече, промовляючи до нього такі слова:

— Хіба ти не Майтрея, Бог Світла, якого чекає-не-дочекається світ — гай-гай, уже стільки літ, — і пришестя якого я давно-давно провістив у своїй поемі?

— Ні, мене кличуть Самом, — відказав він, — і я ось-ось покину цей світ, а не прийду в нього. А хто ти такий?

— Я— птах, що колись був поетом. Весь ранок літав я, відколи Гаруда криком своїм благословив новий день. Я облетів геть усі Небесні шляхи в пошуках Рудри, маючи надію закаляти його своїм послідом, аж ось відчув, як упав на землю тягар закляття. Далеко літав я і багатенько бачив, Боже Світла.

— То