Читати книгу - "Биті є. Макс"

її розмовляти. А потім уже з тобою познайомити… – прошепотів спустошено.

– Навчив? – не втрималася.

«Ні», – хитнув головою. Закляк. Свєта Сергіївна відчула: серце впало і розбилося. Не навчив. Звісно, не навчив, бідний ти мій хлопчику! Ну, за що тобі таке?! Може… і не треба шукати Дору? Може, та врешті сама усвідомила: їй поряд із Данком не бути… Може, зникає потроху з синового життя, а Свєта сама оце знову пнеться Данка назад у німі дні повернути… Нащо? Нащо розповіла про Ганну, Португалію? Добре, що про лікарню не сказала, бо дівчину в Києві знайти – не проблема. Чи варто?…

– Я таки зателефоную Ганні, – видушила.

– Не треба, мамо, – сказав Данко. – Сам знайду…

Наступного ранку стояв біля біло-червоного шлагбаума, що відділяв засмічену вулицю загальнолюдського користування від вилизаного двору пафосної багатоповерхівки. Далі – зась! Уздовж шлагбаума походжав вайлуватий охоронець у чорній уніформі з надписом «ANGEL» на всю спину. Терпів хвилин кілька, зиркав на Данка підозріло, пропускав автівки – одна за одною виїжджали з двору. Вклонявся мешканцям, що трудили ніжки, сунули з двору пішки.

– Давай… Пішов звідси, – не витримав врешті. – Тут не можна стовбичити.

– Я на одну людину чекаю… Ганна Іванівна… У Максима Сердюка працює. Не знаєте часом, о котрій вона приходить?

– Я не Пентагон, таємниць не відкриваю, – насупився охоронець. – Пішов звідси!

Данко відступив метрів на двадцять, витягнув шию – з нового пункту спостереження видно тільки бруківку, що веде від дому. «Завтра прийду, – вирішив. – Може, адекватніший angel чергуватиме».

Не справдилося: дні геть, охоронці – птеродактилі. Скнів неподалік Сердюкового будинку, хапався за мобільний: Дора?! А то однокурсники один за одним: Дане, чому до інституту не прийшов? Спочатку відповідав: «справа є», «скоро побачимося», та врешті-решт вимкнув апарат: тільки відволікають. «Дора… все одно не напише», – промайнуло на п’ятий день безнадійного тупцювання в брудних осінніх калюжах. Сіпнувся, пішов геть. І не треба! Данкові б тільки побачити її. «А раптом уже ніколи не побачу?» – вразився. Роззирнувся – наче он вона, Дора, посеред метушливого натовпу. Назад поспіхом. Наче побачення призначила отут, біля біло-червоного шлагбаума з чорними «ангелами». «Може, їм грошей запропонувати?» – врешті слушна думка. Реальність усміхнулася – дорослішаєш! Біля шлагбаума загальмував білосніжний позашляховик «ауді», скло вниз. З салону визирнув Максим Сердюк, недбало простягнув купюру бритому дядькові в чорній уніформі.

Данко задихнувся і рвонув до автівки.

– Пане Сердюк! Максиме Володимировичу! – спотикався. – Одну хвилину! Зачекайте!

Підбіг, птеродактиль встиг скрутити руки за спиною. По цимбалах.

– Пане Сердюк! – тріпотів. – Прошу! Дайте адресу вашої секретарки. Ганни Іванівни…

– Навіщо? – Максу раптом сподобалася ситуація – правильно змодельована! Він убезпечений, до нього з благаннями. Можна… Тільки без рук!

– У неї Дора живе… Ви Дору пам’ятаєте? Мені Дору треба знайти!

…Хто конструює ті оманливо-приємні ситуації?! Чому руйнуються словом?! І доки… залишки інформації, що вони раніше ховалися від Дюка, виринатимуть з минулого, аби тільки підтверджувати інтуїтивну правоту його віднедавна безжальних категоричних вчинків?!

– Пане Сердюк! – схвильований голос Данка повертає Макса в реальність, та він не встигає відповісти.

Тієї ж миті – відчайдушний жіночий крик.

– Максимку!

Макс визирає з салону новенької «ауді» – щойно придбав.

«Мазераті» – до біса! Надто багато спогадів. Біла «ауді» – нормально.

– Мамо?

Пані Женя хитається посеред проїжджої частини поряд зі своїм «лексусом». Життя суне далі, обдає жінку багнюкою з-під коліс, та вона не помічає – ні бруду, ні істеричних гудків: якого біса посеред шляху зупинилася?! Хапається на ручку автівки, наче тільки на неї вся надія, бо впаде.

– Дідусь помер!

Слів не чути. Світ раптом наповнюється нестерпним металевим скреготом невпинних чорно-білих справ. Та Макс читає… По вустах.

Ще ніколи Дора не відчувала себе такою сильною – воля правила. Мужність у кулак. Як старий пан без неї? Оченята злипалися, та хіба можна? Усі в лікарні знають – помирає пан… Усе частіше заплющує очі надовго, повіки тремтять, у куточку сльоза. А Дорина бабця колись казала: «Як очі відкриє, має живу людину поряд побачити. Бо кожен хоч і помирає у самотності, та тліє життям до останнього подиху, а життя – все надія. Усе останнє Богові, та при живій душі… Так має бути».

Удень старого пана щогодини мордували крапельницями, уколами. Засинав без сил, просинався трохи збадьорений.

– Телефон дай…

– Даю… – відповідала вголос.

– Стань до вікна! Надвір дивися. Бо точно підслуховуватимеш, – бурчав сердито.

Добре… Спостерігала, як надворі по високій сосні прудкі білки поспішають до людей, хапають з долонь крихти печива. Засинала… Коліна підгиналися. Опускалася на табурет, клала голівку на підвіконня. Тільки хвилину… Поки пан поговорить…

Почула б твердий голос старого Перепечая – от здивувалася б. Прокидалася раптово, наче хто по голові – бац!

– Дора тут… Тут! – хиталася, йшла до ліжка. Усміхалася винувато.

– Ох, ти Сонька…

– Не сонько… Не спатиму…

– Сідай отут на ліжку поряд. Подрімай. Як чогось захочу, за жопку вщипну! – слабко усміхався старий пан.

– Ні! Я… тут! Табурет поставлю! – і сама не помічала, як язик ворушиться. – Сяду. Руку покладу. На ліжко.

– За руку можна щипати?

– Можна…

– Клади руку. По руці й до жопки дотягнуся, – усміхався ширше.

Розмову обривали лікарі – укол, крапельниця. На обличчі старого пана так і застигала усмішка, наче не лишалося сил ворухнути м’язами, стерти її.

– Доро, він уночі хоч трохи спить? – Міла сходила жалем до санітарки, все підгодовувала – то «снікерс» у кишеню вкине, то бутерброд змусить з’їсти.

«Спить», – мовчки кивала Дора. Опускала очі долу – така стидоба оце добрій Мілі брехати.

Уночі старому панові ставало легше. Веселішав. Молов дурне.

– От він… Починається… наш шабаш. Старий пердун… Юна відьма… Та ні… Не те! Старий відьмак, юна квочка… Занесло її сюди… То давай! Квокчи! Бо з’їм! Я люблю таких… чорнооких…

Дора червоніла від прикрощів, знічувалася вкрай: ну, що за дивний дар у старого пана за мить виводити її з рівноваги. Забувала, що хворий-знесилений. Що останні дні доживає, тож мала б… про милосердя пам’ятати. Та зів’ялі панові вуста ворушилися отруйними зміями, вихлюпували на Дору прикру зневагу.

– Не можна… Так не можна… до людей, – вигукувала цілком зрозуміло. – Ти… казав… розмовляти навчиш… А сам… поганий! Поганий!

– Ти… помреш! – ляпнула раз у відчаї.

– Усе за планом… – прошепотів старий пан. – Спочатку навчу тебе базікати. А потім… помру.

– Ні! Ні! А я не розмовлятиму! Я… мовчатиму! – слова лилися, не зупинити. Сльози на очах. – Ти… не помреш… Я – погана! Погана! Тут лікарі… Ти… що хочеш? Що?

– Заспівай… – відказав так слабко, що Дора перелякалася. – Мама колись співала…