Читати книгу - "Снігова королева"

тобою обійшлись, і згадай, як усі квіти танцювали з тобою.

Дівчинка взяла маленьку картонну коробочку, прикрашену зображенням птахів, і поклала мертві квіти всередину.

— Ця коробочка буде вам замість труни, — сказала вона їм. — Коли до нас у гості приїдуть мої двоюрідні брати з Норвегії, вони допоможуть мені поховати вас у садку, щоб ви відродились наступного літа й виросли навіть прекраснішими, ніж зараз.

Тих братів звали Джонас і Адольф. Батько подарував їм два новенькі луки, і вони взяли їх із собою, щоб показати Іді. Дівчинка розповіла їм про те, як померли її бідолашні квіти, й вони пообіцяли поховати їх. Хлопчики йшли попереду з луками на плечах. Маленька Іда йшла слідом, тримаючи свої мертві квіти у гарній коробці. У садку вони викопали маленьку могилку. Іда поцілувала квіти, закрила коробку й поклала її в землю. А тоді Адольф і Джонас вистрілили із луків над могилою, адже в них не було рушниць чи гармати, щоб віддати останню честь померлим квітам.

Ромашка

А тепер послухайте!

За містом, понад самим шляхом, стояв сільський будиночок із квітучим садочком, обгородженим дерев’яним парканом. Може, ви навіть проходили повз нього або бачили його на власні очі. Поблизу був рівчак, а на його яскраво-зеленому березі росла маленька ромашка. Сонце тішило її теплом, тож вона знай росла. Одного ранку вона розпустилася, і тепер усі її крихітні сніжно-білі пелюстки оточували жовте осердя, ніби промені, що оточують сонечко. Ромашка не переймалась тим, що її не було видно поміж трави й що вона була всього лише простенькою польовою квіточкою. Вона почувалася цілком щасливою, поверталася до сонця, дивилась угору і слухала пісню жайворонка, що звучала високо в небі.

Маленька ромашка почувалася такою щасливою, наче того дня було свято, хоч то був звичайний собі понеділок. Усі діти були в школі, й поки вони сиділи на уроках, вона теж сиділа на своєму зеленому стебельці й отримувала від сонця та природи урок про доброту Всевишнього. Ромашка тішилася піснею маленького жайворонка — його спів так досконало й виразно висловлював її власні відчуття. Квітка дивилася на пташку з повагою, адже та могла літати й співати, — але при цьому не почувала заздрощів. «Я можу бачити й чути, — думала вона. — На мене світить сонечко, а лісова прохолода голубить мене. Тож я дуже багата!»

У садку росло чимало великих і пишних квітів. Дивна річ: що менше пахощів од них линуло, то бундючнішими вони були. Півонії надималися, щоб стати більшими, ніж троянди, але ж усе залежить не тільки від розмірів! Тюльпани пишалися найкращими барвами — вони добре це знали, тож виструнчувалися, щоб кожен міг краще їх розгледіти. І вони не помічали маленької ромашки, що поглядала на них і думала:

«Які ж ви багаті й вродливі! Птах, який так солодко співає, спуститься саме до них! Дякувати Богу, я росту поруч, тож принаймні можу споглядати цю красу».

І саме тоді, коли ромашка міркувала над цим, жайворонок спустився з високості й заходився щебетати свою пісеньку, але не півоніям або тюльпанам — ні, він знайшов у травичці вбогу ромашку. Квітка так зраділа, що розгубилася і просто не знала, про що думати. Пташка підстрибувала довкола неї і співала:

— Яка ж тут м’якенька травичка! Яка тут гарненька квіточка! Яке в неї миле золоте сердечко й срібляста сукенка!

І справді, жовте осердя ромашки сяяло щирим золотом, а маленькі пелюстки лисніли сріблом.

Щастя ромашки не знало меж! Навіть уявити собі важко, як вона тішилася. Жайворонок поцілував її дзьобиком, заспівав їй пісеньку, а потім знову здійнявся у блакитне небо. Минуло хвилин з десять, аж ромашка змогла оговтатися. Збентежена й присоромлена, але глибоко в душі неймовірно щаслива, вона поглянула на інші квіти у садку. Вони ж були очевидцями цієї приємної події й мали б зрозуміти радість квіточки. Але тюльпани стояли ще більш стримані, ніж зазвичай, і від прикрості їхні обличчя вкрились плямами й почервоніли. Півонії надулися і спохмурніли. Добре, що вони не могли говорити, а то ромашці довелося би вислухати довжелезну нотацію. Маленька квіточка помітила, що й інші квіти почуваються не в своїй тарілці, й від щирого серця пожаліла їх.

Незабаром до садка прийшла дівчина. У руках вона тримала великого ножа. Дівчина підійшла до тюльпанів і почала зрізувати їх.

— Ох! — зітхнула ромашка. — Це такий жах! Вони загинули.

Дівчина забрала букет із тюльпанів із собою. Ромашка раділа, що вона росте за огорожею, до того ж вродилась такою маленькою і непомітною. Коли зайшло сонце, вона стулила свої пелюстки й заснула. Цілісіньку ніч їй снилося сонце й маленький жайворонок.

Наступного ранку, коли квітка прокинулась і простягала свої ніжні пелюстки до сонця, вона почула спів жайворонка. Тепер пісня його звучала дуже сумно. Жайворонок сумував недаремно — його зловили й посадили в клітку біля відчиненого вікна. Він співав про щасливі дні, коли міг безтурботно пурхати на волі. Співав про молоді зелені колоски на полях, про ту пору, коли міг здійматись майже попід хмари. Бідолашний жайворонок страждав, ув’язнений у клітці. Ромашка дуже хотіла допомогти йому, але що вона могла зробити? Для такої маленької квітки важко було щось вигадати. Вона й думати забула про те, як гарно було довкруги, як тепло світило сонечко і якими чудесно-білими були її пелюстки. Квітку не полишала думка про бідного жайворонка — найприкріше було те, що вона нічого не могла вдіяти.

Згодом до садка прийшли двійко хлопчаків. Один із них тримав у руці гострого ножа — він нагадував той, яким дівчина вчора зрізала тюльпани. Хлопці попрямували просто до маленької ромашки, а вона й досі не могла збагнути, що в них на думці.

— Тут можна взяти чудовий шматок дерну для нашого жайворонка, — сказав один із хлопців і заходився вирізати квадрат землі навколо ромашки. Квітка стриміла поміж травинок одна-однісінька.

— Ану, висмикни цю квітку! — сказав інший хлопець. Ромашка затремтіла від страху, адже якби її висмикнули, вона би неминуче загинула. А їй так кортіло жити, адже тепер вона могла разом із шматком дерну потрапити до клітки бідолашного жайворонка!

— Та ні, хай лишається, — сказав інший хлопець, — вона дуже мила.

Тож ромашка лишилася, і її принесли до клітки жайворонка. Бідолашний птах оплакував загублену свободу, бився крильцями об ґрати клітки. А маленька ромашка не вміла говорити, тож не могла сказати й слова, щоб заспокоїти його, хоча хотіла цього більше за все на світі. Так минув