Читати книгу - "Хрест: постбіблійний детектив"

над нашим «рейхс тагом», тобто над лігвом нашого найбільшого ідеологічного ворога.

У Тропченка було сутужно з асоціативним мисленням, як і з мисленням узагалі. «Де він у районі, сука, найшов рейхстаг?» – Паша помітив, як зморщився перший секретар у глибокій задумі, і поквапився йому на допомогу:

– Нашим рейхстагом, уже на нашому етапі комуністичного будівництва, є та сама церква. Тому я не тільки скину цей клятий хрест, а підніму над лігвом, і над рідним селом, і над рідним районом, і над рідною областю прапор перемоги! Наш кумачевий стяг! Державний прапор Країни Рад. Знамено Союзу Радянських Соціалістичних Республік!

Він промовив це і схопився на ноги. За ним устали всі решта. Ну як вони могли наздогнати цього бігуна до комунізму? Чи заперечити, коли молодечий корчагінський ентузіазм спрямований на виконання генеральної лінії партії?

Кушніруку поїхати на похорон дружини заборонили. Не можна залишати місце подій, де вже не горіло, але ще чаділо й іскрилося. Із Луб’янки йому зателефонував сам голова Комітету і м’яко «не посовєтовав». Не варто ризикувати. Катерині не допоможеш. Що вдієш, коли така доля? Та й, зрештою, нема однієї дружини – буде друга чи третя, а Комітет держбезпеки – він один, і нема йому заміни ні на що.

Якщо поміркувати, то арешт Самоплатова вразив його більше, ніж смерть дружини. Службова кончина для людей у погонах – це страшніше, ніж утрата близьких. Бо то лише близькі для тебе, а тут – ти сам. Твоя служба, без якої ти ніхто і ніщо. Йому хотілося мужніти у власних очах, бо всім чекістам хочеться бодай трішки побути «залізним Феліксом» – без страху й сумніву лицарем меча та кинджала. Він стискав зуби у пориві власної мужності перед самим собою, але з очей не зникав цей тамплієр із жилавим хрестом на тілі. Звичайно, медицина і товариш Чазов пояснили б, як психічні відхилення призводять до фізичних збочень. Мусить ця чортова наука пояснити це. Бо в іншому разі за тим стигматиком схибнуться тисячі і побредуть слідом. Що не кажи, а вражає!

Кушнірук розумів, що його доля – у руках цього, як його, назвати навіть важко… Радше навіть не в руках, а в нього на язиці. Він мусить виказати всіх. Мусить! Інакше закопає його, молодого та перспективного голову КГБ УРСР. А якщо не викаже? Він же наділений надприродною силою, цей фанат.

І виникла ідея єдино рятівна, як і в тисячах і тисячах інших подібних ситуацій, у яких опинялися бійці невидимого фронту. Зрештою, у нього немає вибору. «Або я його, або він мене». Третього не дано. У цій гарячій точці їм не розійтися. Хтось має залишитися в ній. І згоріти. А на вершині службового злету він, улюбленець Юрія Володимировича Андропова, горіти не збирається.

Генерал машинально натиснув кнопку:

– И что ты посоветуешь, полковник? Ты лучше разбираешься, как решать такие проблемы, – благально питав у Єдлова, що миттю скочив до кабінету. – Выбьем у него то, что нам надо?

– Опыт подсказывает, что не выбьем.

– И что делать?

– А разве у нас есть выбор, товарищ генерал-полковник? – кілерське чуття вловило, куди хилить начальник і що хоче від нього почути. – У нас нет выбора. Если невозможно выбить показания, надо их убить. Вместе с тем местом, куда они прячутся. Если нельзя выбить, надо убить. То бишь убрать. Ликвидировать. И дело с концом.

– Отправить его к его любимому Богу? Хорошую услугу ему окажем. Он же любит своего Небесного Отца. Пусть порадуется досрочной встрече. Он Его так сильно любил, что заслужил это свидание.

– Классно вы все обставили, товарищ председатель Комитета госбезопасности республики. Поп бы так не изъяснил, – весело жартував начальник слідчого главка. Він побоювався цього вискочки. Носія нових методів, на відміну від нього, носія старих методів. А куди ти, голубчику, зі своїми інтелектуальними замашками нової порослі без цих перевірених методів?

– Понимаешь, Григорич, нам с тобой по-другому не получится. Но ты готов? Это же по твоей линии.

– Дело техники. Не впервой, товарищ генерал-полковник.

– Но так, чтобы красиво. И убедительно. Действительно сам в мученики рванул. Сам там с какой-то скамейки по веревке на небо взбирался, а сорвался. За недосмотр можно наказать. Но вот это бесценное, что у нас есть с тобой, не сорвут. Не сорвут за то, что он сорвался. Со стула, – Кушнірук стукав по погонах, неначе перевіряючи на міцність ці його безцінні зірки, яких немало, але може бути й більше.

«А чому би не найбільшу, маршальську? До неї не так уже й далеко. Ближче до омріяної зірки, ніж цьому фанатові до Бога. До речі, Він, Бог, до нас теж наче не байдужий. Це Він доручив саме їм відправляти туди, на небо, найвідданіших Його фанатів. Отака-от дивна штука, діалектика», – на такій інтелектуальній ноті увірвав свої тривожні роздуми висуванець нового покоління дзержинців. І від цього розумового самовираження йому стало якось легше. Вперше за цей клятий день, який от нарешті переходить у ніч.

– Живий»? Залежить від того, що під цим розуміти? – перепитав головний лікар, якого вони застали на порозі робочого кабінету і який збирався додому після важкого дня.

– Вы что, издеваетесь? Человек может быть или живым, или мертвым. Но мертвые в другом месте. Мы там были, и его там нет. Вам не кажется, что ваши остроты неуместны, товарищ главный врач? – дружина начальника КГБ просто накинулася на начальника районної лікарні.

Разом із Феофановим вони були членами бюро райкому партії. І завше цей докторець тремтів від одного лише погляду начальника КГБ. А тут посміливішав так різко.

– А я не жартую, товариш Феофанова. Є справді два стани для людини – життя і смерть. Але між цими станами є відстань. Перехідний етап, так би мовити. З одного стану до іншого. От на цьому етапі й опинився ваш чоловік. І не знаю, чи радіти вам з цього, чи ні. Мабуть, усе-таки радіти. Бо він усе-таки тут. А не там. У нас, як ви слушно зауважили, а не в морзі. Є така штука – клінічна смерть. Душа вийшла, а тіло ще не вмерло. Тобто свідомість утрачена, а життя ще не скінчилося. Стан коми.

– И что дальше?

– А далі – або вперед, або назад.

– Так есть надежда?

– Вона вмирає останньою, тому можу вас порадувати, Олено Олександрівно, вона ще не вмерла, а значить, і не вмер ще Афанасій Микитович.

– И долго эта кома может длиться?

– Може роками. А може за секунду скінчитися. І тоді