Читати книгу - "Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1"

Найбільше потерпіла райтарія під Корицьким, якого також із трудом вирвали його вояки зі суматохи з перестріленим мушкетною кулею стегном.

На полі появилися відділи Кривоноса, численні, безладні також, але загартовані в довгих боях. Коли ж він сам побачив, що польська кіннота уступила, завернув до табору, не пробуючи вдарити на відкритому місці на ліпше вивінувані польські частини.

День сходив на пересуванні частин. Після того, як польський наступ на греблю заломився, знову стали з обох таборів виїздити охочі, щоб продовжувати герці. Небо затяглося хмарами і дрібний дощ став сікти щораз гостріше. Герці відбувалися мляво і накінець дощ зігнав борців також із поля.

Гетьман та його почот зійшли до просторої світлиці, що була внизу в замку і тут дійшла до них вістка, що корсунський полковник Шангирей, який так успішно і щасливо боронив греблі, помер від ран, заки його ще донесли до табору. Здесяткований, утомлений корсунський полк перейшов до обозу. Його місце зайняв Вешняк із чигиринцями. До гетьмана прибули відпоручники корсунського полку з бажанням, що на місці поляглого Шангирея, за яким жалував цілий полк і все військо, вони хочуть мати полковником Морозенка.

Нечай не знав його, хоча чував про нього багато. Знав тільки, що до часу повстання він був реєстровим полковником. Знайшов Кричевського й запитав:

— Михайле, ти знаєш Морозенка?

— Знаю. Добрий вояк із нього. З нами він від самого початку, від Жовтих Вод.

— Хто він ?

— Його правдиве прізвище: Мрозовицький. Козаки прозвали його Морозенком. Він учився десь у якомусь університеті в Італії, потім був королівським пажем, потім поступив до війська і врешті дістав уряд реєстрового полковника.

— Я чув про нього багато — говорив Нечай. — Слухай, Михайле, чому мене гетьман держить під Межибожем, коли тут буде битва?

— Не думай, що гетьман забув про тебе. Він мусить мати на це свої добрі рації... А ось!.. Уже маєш і відповідь. — Кричевський указав на Лисівця, що йшов у їх напрямі. — Він певно до тебе.

Лисовець підійшов справді до Нечая.

— Гетьман хоче з тобою говорити, Даниле.

— Де він?

— Ходи зо мною.

Минули світлицю, сіни й увійшли до гетьманської канцелярії. Там було також багато люда: приходили посланці, чекали старшини. Виговський говорив із Чорнотою. Коли побачив Нечая, перервав балачку і звернувся до Нечая.

— Гетьман жде на тебе.

Нечай увійшов до малої кімнати, де при столі сидів гетьман. У кімнаті був тільки стіл, стояли два, чи три стільці й незугарне ліжко, вкрите барвистим килимом. Над столом висів на стіні дерев’яний, грубо різьблений хрест із Розп’ятим Христом. Із поруччя стільця звисала гетьманська шабля; на столі були папери, на яких лежала самоцвітна булава. Коло булави стояла чарка, повна чорної рідини, що, паруючи, видавала милий запах.

Нечай глянув на гетьмана. Сидів перед ним широкий, кремезний, із повним довгим вусом підстриженою на шляхетський лад злегка сивавою чуприною. З очей і цілої постаті били достоїнство й могутність. Здавалося Нечаєві, що коли б цей гетьман ударив кулаком об стіл, то поломив би його наскрізь, що коли б хотів очима спалити все кругом себе, то все зайнялось би вогнем в одну мить!

Гетьман указав на стілець і спитав:

— Хочеш кави? Ще як я був у неволі в турків після Цецори навчився там пити каву. Ніщо так не підбадьорює і не зганяє сну з повік, як кава. А ти знаєш, що мені ніколи багато спати? За однією справою йде друга, третя, десята. От тоді то, коли втома лізе на очі, кава мене підносить і я знову здібний думати. Пив ти каву коли?

— Ні — відповів Нечай.

Гетьман заплескав у долоні на джуру Іванця Брюховецького й доручив йому принести чарку кави для Нечая. Сам говорив далі.

— Оцей дощ, то для нас правдиве Боже благословення. Ти знаєш, як то на Поділлі. Ложка дощу — миска болота. Вся польська сила в кінноті. Головно в тяжкій кінноті, бо посполите рушення не дуже то ліпше от хоча б від Кривоносової черні. Їм річка й так поле підмочила, коли ми греблю висипали, а тепер через оцей дощ — і горби для табору не будуть придатні. Вони радо змінили б табір, але це вже запізно. Вони раді б греблю взяти, як ти бачив сьогодні, і розкинути її, але це не так легко. В нас тут людей чимало, — сам не знаю, скільки, — то ж я за греблю не боюся... І тебе тому сюди не стягнув. Як твій полк?

— Двадцять і дві сотні, крім охочекомонних. Скільки люда, годі докладно сказати, бо щораз нові приходять. Тепер я їх у готові сотні не включаю, тільки творю нові, охочекомонні відділи.

— То добре. А як із піхотою?

— П’ять добрих і добре озброєних сотень, крім окремих повстанських загонів. Зеленський ними завідує.

— Добре. Він добрий вояк. Гармати?

— Двадцять шість. Пороху й куль доволі.

— Ага! Ага!.. Казали мені, що ти подумав про порох. Це дуже добра думка. Я чув, що ти Олешича настановив над порохівнями?

— Так.

— Буде могти робити більше?

— Він тільки що почав. Цей порох, що його прислав, це головно ще з його власних старих складів та зі складів пана Сєнявського. Але вже розпочав і сам. Порох, як порох, не поганий, тільки при цьому роботи багато, бо й охорону мусить мати і при млині, і при транспортах. Приділив я йому п’ятсот люда, з яких половина кіннотників. Але те все мало... Навіть бондарів для роблення бочівок тяжко було зібрати. Але поволі все наладнується. Якщо не зайде щось несподіване, сподіваюся, що ми незабаром не будемо мусіти гризтися порохом. З оловом гірше.

Гетьман перервав йому.

— Олово я дістаю, де можу. Нехай же Олешич робить порох не тільки для твого полку, але для цілого війська. Ми маємо порохівні в Київщині, в Чигиринщині, Білоцерківщині, на Задніпров’ї, але тут ближче, тому було б нам вигідніше.

— І я так думав... Що ж я тепер маю робити, гетьмане?

Хмельницький заклав руки за широкий пояс. Надумувався, попиваючи каву. Накінець глянув на Нечая.

— Під Корсунем ти зайшов полякам зади і вони програли. Чому не повторити це саме тут?

— Думаєш, гетьмане?

— Я на це держав тебе біля Межибожа. Тепер вже пора. Руш полк на Волосівці та Немиринці завтра зранку, а по полудні підсунься під їх