Читати книгу - "Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1"

табір і зачни обстріл табору з гармат. Я завтра виведу всі полки й почну бій. Вони всі сили стягнуть сюди. Так... З полудня ти зачнеш обстріл табору від Немиринець. Не жалуй ні куль, ні пороху. Скільки — ти казав — маєш гармат?

— Двадцять шість.

— Як хочеш, візьми ще кілька від Чорноти. Ти звідтам табору не візьмеш, але їх серця упадуть, бо будуть почувати себе, наче в сіті. Нажени їм страху!

— Добре. Нажену.

— А як кава? Добра?

— Добра.

— Гей, Іванцю! Де ти?

До кімнати всунувся Брюховецький, як той кіт, тихо й безшелесно.

— Слухай, Іванцю! Полковникові Нечаєві смакує твоя кава. Знайди його джуру — чи не Дрозд він зветься? — гетьман запитливо глянув на Нечая, а коли цей кивнув головою притакуючо: — Так, Дрозд, — дай йому каву для полковника, навчи, як робити, і дай кілька чарочок до кави. Тільки скоро, якщо хочеш мати цілі вуха!

Брюховецький, як це було в нього в звичаю, безшелесно зачинив двері за собою.

Гетьман повів оком у слід за ним.

— Привик я до нього — заговорив. — Незвичайний, уважний, точний, але влесливий, підступний, як єзуїт. Ти знаєш, що я був у єзуїтській колегії?

— Знаю.

— Отож він мені єзуїта нагадує. Хоче піддобритися, підслухати, знати. Аж гидко... Та гаспид із ним.

— Гетьман махнув рукою.

— Ліпший джура, як інші. Ага! Даниле, що ти знаєш про свого брата Івана?

Нечай усміхнувся.

— Либонь ти більше знаєш про нього, гетьмане, ніж я. Адже він був у Криму і я його не бачив уже давно.

— Він знов у Крим поїхав. Помочі нам треба. Чи ти знаєш, що він залицяється до моєї доньки Степаниди й сватає її?

— Ні! — здивувався Нечай. — До мене він нічого не писав. То твоя, гетьмане, Степанида вже так підросла? Малою дівчинкою я її ще бачив. Гарна була дитина.

— Їй пішло вже на сімнадцятий. Добра дитина з неї.

— І що ти, гетьмане?

— Нічого. Повернемося з походу, справимо весілля. А що з тобою, Даниле?

— Що ж, Іван рік старший від мене. Але мені здається, що я його дожену. То вже хіба, як повернемося з походу, справимо два весілля за твоїм дозволом, батьку.

— Ов! — аж сплеснув у руки гетьман. — От таке то! Хто ж вона?

— Олешича донька.

— Гаразд. Добра родина. То її брата убив Забуський.

— Так.

— А чи ти знаєш, що Забуський тепер у польському таборі? Щодня переходять утікачі до нас, головно челядь та служба, хоча між ними є також і шляхтичі. Отож від них ми знаємо, що Забуський там робить.

— Що?

— Ширить поголоски, що в нас немає ладу, що все зморене, голодне, без зброї, гармат, без пороху, без куль; що у війську самі хлопи від плуга, тільки з киями; що окопів ми не маємо: що табір неукріплений; що нема ні порядку, ні послуху, ні варт та що ціле наше козацьке військо щодня п’яне. Намовляв поляків, щоб підійшли ще одну, дві милі, а всі реєстрові полки перейдуть до них.

— Здурів хлоп!

— Ні, Даниле. Говорить не те, що правда, а те, що вони там хочуть чути. Говорить також, що в нашому війську нелад, що люди вже розбігаються додому, так, що нібито мені треба було всі дороги обставити й карати людей на горло, і впевняє, що нас можна батогами розігнати на всі сторони світу, шаблі не виймаючи.

— Докотився до самого дна. А колись козак був, як козак.

— Знаю. Шкода. Ще більша шкода, що вирвався тобі з рук... Отже так, Даниле, ти завтра на Волосівці й Немиринці. Вдень я тобі пришлю слово. Виговський!

Увійшов Виговський, як завжди старанно вдягнений, при багатій зброї, свіжо поголений, із випещеним чорним вусом, випещеними білими руками, всміхнений, привітний.

Нечай не втерпів. Поклав руку на плече Виговського.

— Случай, Іване! Як ти це робиш, що ти завжди такий усміхнений і чистий? Можеш мене навчити? Я ще тебе не бачив, щоб ти не всміхався.

Виговський здвигнув плечима.

— Так легше жити, Даниле. Я це роблю для себе. Пробуй сам. Будеш бачити, що життя легше.

Звертаючись до гетьмана:

— З Чигирина донесли, що орда вже в поході. Малий загін іде наперед. Думають, що цей загін може бути тут завтра.

— Гаразд! Ми й не хочемо чужими руками хліба з печі вигортати. Хочу страху їм нагнати. Ляхи не знатимуть, скільки татарви прийшло. Досить, що вони є тут. Іване, Нечай іде завтра на Немиринці і відтам буде непокоїти ляхів, а ми завтра зранку начнемо відси. Склич полковників на нараду. Тобі, Даниле, нема чого тратити час, тому не жди на нараду, тільки їдь.

Гетьман стиснув його руку.

— Їдь! — повторив. — І нехай Господь буде з тобою та з нами!

У наметі Кисіля

Намет пана воєводи Кисіля насяк водою, намок. Земля, накрита шкурами, була повна болота і грязі. Декуди дощова вода знаходила собі дорогу до нутра, скапувала на землю, творячи малі калюжі. Дощ сік по стінах намету, а лойова свічка, що стояла засвічена на столі, видавала сильний сморід.

Воєвода, вдягнений в довгу хутряну шубу, сидів на польовому ліжку, яке треба було відсунути від стіни, що просякла водою, і глядів, як кіптять свічки, та слухав, як невгамовно шумить дощ. Тяжкі думи, наче ті осінні хмари, поорали чоло воєводи. Не хотілось йому встати, рушитися, кликнути на пажа, щоб зняв заболочені, перемоклі чоботи; не хотілося йому зустрітися з ніким, говорити; не хотілося й жити. Во ось по роках такої блискучої кар’єри, по роках успіхів, достатків, достоїнств, почестей, поважання, признання, шаноби — прийшов час, у якому він почував себе, наче той пес, що його власний пан копає зневажливо ногою. Чи це його вина була, що перемир’я не вдалося? Чи ж він не робив усього, що було в його силі, щоб не допустити до нового кровопролиття, щоб і шляхта, і він сам могли повернутись назад до своїх дібр, під свої дахи, до своєї, як він називав, мізерії. Він зробив усе. Більше, як хто другий схотів би, чи зміг би. І що дістав у заміну? З одного боку, головно завдяки Вишневецькому і його поплечникам, він дістав назву зрадника, він, найвірніший слуга тієї Речіпосполитої, він, що