Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 1"

вісьмома гарматами і чималеньким обозом. Безкінечною вервечкою крізь простори Дикого Поля розтягайсь маршові колони вкритого лісом списів пішого війська, рипіли обабіч них кілька тисяч важких возів, які тягай десять тисяч підйомних коней,[56] мулів і волів. Розрізали кінськими грудьми море степової тирси швидкі комонні чати й дозори попереду, позаду і обабіч війська.

А ще далі попереду, на кілька тижнів випереджуючи рух повсталих полків, уже пішли чутки про наближення розгніваних польським урядом козаків. Про спроби Павлюка знестись з кримським ханом, шукаючи в султанського васала підмоги в майбутній війні з Польщею. Про безжальні слова, які кинув бунтівний генеральний хорунжий, довідавшись про усунення місяць тому від гетьманства Василя Томиленка і обрання на його місце переяславського полковника Сави Кононовича:

– Що ж, Кононович… Я думаю, що у Переяславі мають знати, якщо я не отримаю Савку хоч цілого, хоч частинами з їх згоди, мене не зупинять ні переяславські мури, ні плач їхніх дітей, ані шаблі їхнього полку!

І про настрої частини реєстрових (найбідніших, звичайно), які були готові приєднатись до Павлюка в прикордонних полках, таких, як Уманський, Чигиринський, Черкаський і Ніжинський. За підрахунками канцелярії коронного гетьмана Речі Посполитої, це могло поповнити військо бунтівників ще на півтори тисячі добре озброєних комонних козаків.

Усе ж у Польщі поки не надавали особливого значення виступу козаків. Ну що могло бути небезпечного у виступі голоти серед пустелі, за тисячу миль від Варшави, Кракова, Любліна та Вроцлава? Крім того, Україна завжди була проблемною частиною Польсько-Литовської держави. Тиха паніка пройшла тільки серед магнатів, переважна більшість маєтків котрих знаходилась на землях цієї самої України. Багатющої, але тричі проклятої землі, яку сотнями років роздирали татари, турки або й самі українці, котрі, здавалося, не могли жити, не проливаючи братерської крові. Але й ця паніка швидко минула. Коронне військо на чолі з обома гетьманами – великим коронним Станіславом Конєцпольським і коронним польним Миколаєм Потоцьким – було цілком готове виступити назустріч бунтівникам. Роти і хоругви стягувались до Корсуня, посилювались гарнізони міст від Канева до Брацлава, по селах і містечках пройшли збори стацій на утримання жовнірів. Усе йшло за давнім, напрацьованим ще починаючи з повстання Кшиштофа Косинського у дев'яностих роках XVI сторіччя, планом. Щоправда, поляків насторожувала кількість повстанців – більш ніж будь-коли раніше. За європейськими мірками у Павлюка була величезна армія. Але не для Речі Посполитої з її нездоланною кіннотою і лицарством!

Як би там не було, але Павлюк уже на початку вересня стояв кошем поблизу Крилова, остаточно впорядковуючи військо, запасаючись мушкетним та артилерійським порохом, свинцем та провіантом. Одночасно він не забував робити ставки в політичній грі. І ці ставки були первісно безпрограшними. Отримавши в двадцятих числах вересня листа – відповідь на свій ультиматум до переяславської старшини, Павлюк відрядив до Переяслава чату з п'яти сотень комонних козаків. А ще через кілька днів до коша привезли скутого по руках і ногах Саву Кононовича. Як і очікувалось, переяславці не стали чинити опір Павлюку, обравши за краще підтримати його починання. Кононович, який надто вже відверто цілував руку польському панові, не мав на кого сподіватись, як серед своїх колишніх підлеглих, так і серед запорожців. Січове лицарство одностайно стало за смертну кару гетьману, поставивши Павлюка перед вибором – пролити кров польського ставленика і тим самим зробити символічний виклик на бій, чи далі переміщувати військо півднем України, не наважуючись до часу почати війну. Він вибрав перше.

Туманного ранку восьмого жовтня 1637 року козацького гетьмана Саву Кононовича, а з ним трьох значних бунчукових товаришів, які мали нещастя розділити долю свого гетьмана, було розстріляно в полі, за сотню сажнів від периметра козацького табору. Грім мушкетного залпу розірвав передсвітанкову тишу, тіла старшини лягли у свіжовириті могили, а вже одинадцятого жовтня козацька рада піднесла гетьманські клейноди Павлу Михновичу Буту. Новообраний гетьман почав діяти негайно, і тринадцятого жовтня вийшов його універсал, звернений до «людей козацьких, лицарських, до міщанства всякого роду, а також до поспільства».

«Мов круки над трупом, закружляли над нашою багатостраждальною землею католицькі та жидівські антихристи, – писав він з надією, що послання його знайде відгуку серцях широких народних мас. – Чекають, доки сконаємо, даючи можливість наїстись донесхочу тіла нашого, яке вже й так кровоточить від їхніх отруйних пащек. Але повинні ми встати і постояти за себе, за землю Руську, за віру нашу чесну грецьку. Видерти з рук неприятеля народу християнського той батіг, яким нас поганяє, в надії на нашому горбу в'їхати до Едемського саду. Є-бо ми нацією сильною, нацією мужньою і до військової справи добре навченою ще від діда-прадіда. Чи це не ми боронили польських панів від навали Блискучої Порти, чи не ми зупиняли стотисячні татарські орди своїми грудьми, щоб їм там, за нашими спинами, жилось спокійно та безпечно? І одвічно малисьмо лише кару люту за службу вірну. Тож давайте піднімемо свої мечі, відстоюючи своє право жити на землі своїй, живитися плодами її і не відчувати на шиї чобіт чужинця…»

І десятки швидких коней понесли своїх вершників по містах і містечках, селах і хуторах, доносити слово гетьмана до народу. Читали універсал на майданах, ярмарках, у корчмах та хатах… але бачили гетьманські посланці лише глуху стіну нерозуміння. Усе, що мало приєднатись до гетьмана, вже стояло разом з ним табором біля Крилова. Слова Федора Богуна починали справджуватись.

* * *

Кінь сторожко захропів і сахнувся вбік, відчуваючи своїм звірячим інстинктом незрозумілий рух у темряві. Немов у відповідь, поряд тихо зашелестіли чагарники.

– Но! – натягнув повід Богун. – Не полошись, Цигане.

– Що там? – долинув спереду приглушений голос Нечая.

– Та нічого, вовк, мабуть.

– А ну цить! – зашепотів поряд голос Омелька. – Півночі тут ошиваємося, а ви хочете все пустити псу під хвіст!

У цілковитій тиші проїхали ще хвилин двадцять. Нарешті Омелько подав знак зупинитися. Швидко спішившись, він віддав коня молодику, і той одразу ж зник у темряві, потягши за собою гнідого.

– Далі мусимо ноги бити, – прошепотів Омелько до козаків.

Невеличкий загін, у якому, окрім Івана, Нечая і Обдертого, перебував ще молодий тимошівець, охрещений козаками за властивість надто багато розмовляти Базікою, спішився. За хвилину і решту коней прийняли молодики, що їх саме задля такої цілі було взято з собою.

– Хіба то правда вовк? – зашепотів на вухо Івану Базіка. – От би впіймати! Добрі б із нього на зиму чоботи справив би. Я он якогось року купив на ярмарку в Чигирині, такі, то два роки біди не знав. Який би