Читати книгу - "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"

свою репутацію. Так що мої справи кепські. Дуже кепські! То що він Зарізовичу конкретно про мене казав? — вже цілеспрямовано запитав Марченко.

— Казав, що ти маєш зникнути і що про це він потурбується сам…

— И-и-и-и, — знову завив Діма й схопився руками за голову. — Що мені робити? Що мені робити?

— Я б на твоєму місці втік. Просто взяв би і втік кудись до бабусі в село, поїхав би кудись у якусь глухомань і зачаївся б на час. А там якось би воно розсмокталося!

— Я так і зроблю! — нервово ухопив мене за руку Марченко і почав її трусити, — так і зроблю!

— Тікай просто зараз, грай на випередження! — порадив я йому, відчуваючи себе неабияким шппигуном і конспіратором, що й справді рятує людині життя, подумавши: «Мені ж буде краще, вистава зірветься, бо Марченко грає там не останню ролю, а я собі під шумок добухаю спокійненько та й раніше прищу додому».

— Точно! Просто зараз! — зірвався з місця Марченко. — Дякую тобі, друже! Дякую!

На тих словах він ухопив свої речі і прожогом вилетів з гримерки, а я потягнувся усім тілом, пішов до заповітного люстра за своїм недопитим «гапличком» і з насолодою приклався до нього. Майже відразу після чергового ковтка й хвилі приємного алкогольного шалу, театром прокотився перший залаштунковий дзвінок, і радіоточки у сусідній гримерці та коридорі озвалися голосом Йосипа Абрамовича Дрюкера, нашого незмінного випускового режисера: «Панове артисти, пролунав перший дзвінок. До початку вистави залишається тридцять хвилин. Дякую!».

«О! — подумалося мені, — можна ще п'ять хвилин трохи полежати перед тим, як почати переодягатися». І я, зручно вмостившись на дивані, заклав руки за голову, ще раз потягнувся всім тілом, глибоко і зі смаком позіхнув й увесь віддався тим світлим, гарним почуттям, які заволоділи мною!

Адже я почувався справжнім героєм! Адже я зробив це! ЗРОБИВ! Не побоявся, не промовчав, засунувши язика в дупу, не піджав хвоста, а вчинив чесно, гідно й благородно! І від того почувався сильним, гордим і натхненним! Я почувався ЛЮДИНОЮ!

Аж тут мій благословенний спокій перервав Боря Маргуліс, який з перекошеною пикою увірвався до гримерки й щосили на мене засичав:

— Давай дуй до Зарізовича, сука така! Ти чуєш! Дуй до Зарізовича негайно!

— Що? — я ліниво піднявся на ліктях і, примруживши налите алкоголем око, із презирством глянув на товстого гея з перебитим носом і червоною пикою, у лискучому підарському піджаку з блакитною хусточкою довкруж шиї і вивернутими жирними губами справжнього хуєсоса, який тільки-но назвав мене сукою! МЕНЕ! Молодого героя нації! Гордість країни! її захисника, воїна і справжнього патріота!

— Ах ти, п'яниця чортів! Набухався вже! Ну, тобі кінець! Зарізович тебе порве, як Тузік грілку!

Він, певне, не чекав від мене такої жвавої наснаги. Це трапилося миттєво. Вправно відштовхнувшись від дивану обома руками, я підскочив вгору і зацідив йому ногою просто в щелепу. Від того удару Боря полетів спиною назад і, висадивши двері, випав у коридор. Я рвонувся за ним. Лежачого, звичайно, не б'ють, але за «суку» на мою адресу цей гнойний підор мав відповісти. Несильно так, радше для наведення жаху я копнув його кілька раз ногою по сраці, в той час, як він, по-цуценячому схлипуючи, склався навпіл і закривав руками нещасну свою голівку. Навіть по жопі його було бридко бити. М'яка, товста підарська жопа, якої торкався носак мого міцного армійського черевика, викликала у мене приступ блювотиння. «Тьху!» — плюнув я рідкою слиною просто на лискучий Борін піджак і подався коридором до туалету, щоб вимити руки й обличчя від тої гидоти. Але назустріч мені вже бігла помічниця режисера Надійка:

— Оресте! Оресте, тебе терміново викликають до Зарізовича! Тер-мі-но-во!

— Та йду я, йду…

Я спокійно й розважливо зайшов до туалету і з гідністю, без тіні зайвого поспіху вимив руки й обличчя. Потім, так само не поспішаючи, натиснув на кнопку сушки й висушив їх гарячим повітрям, випорпав з кишені гроші й перерахував їх — залишилось трохи більше трьох тисяч. «Якщо що — жбурну ті «години» три тисячі Зарізовичу в обличчя», — подумалося мені. Надійка тим часом рейдувала коридором, не наважуючись зайти до чоловічого туалету. Коли ж я вийшов, вона знову загомоніла до мене:

— Швидше, швидше.

— Та йду я, йду! — відповів я і гордо рушив назустріч невідомому.

Я був спокійний. Правда була за мною. Дорогою я навіть підготував спіч, який хотів кинути в обличчя Зарізовичу разом із його грошима, і звучав він приблизно так:

«Шановний Ігорю Юрійовичу, сталося так, що сьогодні я випадково став свідком вашої конфіденційної розмови з народним депутатом Рабіновичем Євгеном Дмитровичем, яка відбулася у великому репетиційному залі. З цієї розмови я довідався, що хижі, промосковські, комуно-імперські сили готують підступний план щодо знищення нашої Державної Незалежності. Шляхом нечесних виборів вони готують посадити в крісло Президента промосковського запроданця, який замість обстоювати національні інтереси та пріоритети України буде діяти виключно з міркувань та інтересів кремлівських ляльководів, керуючись їхніми вказівками та настановами. Бід імені всього українського народу, здорових патріотичних сил, від імені всіх тих, кому небайдужа доля молодої української державності, хочу заявити рішучий протест проти ваших дій, які іншими словами, як підступ і змова, охарактеризувати не можна. Рішуче вимагаю припинити подібні діяння, бо у разі їхнього продовження ми — український народ — готові вдатися до рішучіших, радикальних дій, аби відстояти своє право називатися Народом України!».

Отак, широко крокуючи коридором, із відкритим забралом, гарячим серцем та чистими руками я зайшов до приймальні, де на мене налякано витріщилася секретарка Люся.

— Що ви наробили, ідіоти? Ви ж нічого не розумієте! Живете, як тварі, одними інстинктами, не задумуючись про наслідки! — долинав з-за дверей істеричний баритон Зарізовича.

— Заходьте, він на вас чекає! — з банькуватими від жаху очима вказала вона мені рукою на двері.

«Ну, що ж, — подумалося мені, — от, здається, і настає розв'язка усій тій ситуації, яка склалася у моєму житті. А може, воно й на краще!». Я був готовий до усього. Я відчував у собі ту спокійну силу й правду, яка робила мене бійцем, що був готовий сам на сам зустрітися з цілою зграєю ворогів — жидів, підарасів, жидо-масонів, москалів, фашистів, татаро-монголів, зеків, продажних хохлів, жлобів, холуїв, підлабузників та усієї іншої мерзоти, яка облягла нас. Я почувався справжнім українцем, який і один у полі — воїн. З рішучою впертістю смикнув я за вже знайому мені антикварну мідяну ручку й знову опинився у кабінеті худрука.

Але от кого вже я