Читати книгу - "Убити пересмішника"

що за підвищенням для свідків. Це було сигналом для всіх: можна трохи розім’ятися. Тільки тепер я помітила, що сиджу на самісінькому краю лави і все моє тіло затерпло. Джем підвівся, позіхнув, за ним Діл, преподобний Сайкс витер обличчя капелюхом. Неймовірна спека, зауважив він.

Містер Брекстон Андервуд, що весь час спокійно сидів у кріслі, призначеному спеціально для представника преси, і як губка вбирав показання свідків, обвів неприязним поглядом галерею для кольорових, побачив мене, незадоволено пирхнув і відвернувся.

— Джем, містер Андервуд нас побачив,— сказала я.

— Не турбуйся. Він не скаже батькові. А в хроніці «Трібюни» з’являться повідомлення.

Потім Джем повернувся до Діла і почав щось йому пояснювати, певно, щось цікаве з цього процесу, хоч, на мою думку, поки що нічого цікавого тут не було. Аттікус і містер Джілмер майже не сперечалися, містер Джілмер звинувачує сьогодні якось ніби неохоче; свідки, як осли: куди їх ведуть, туди вони і йдуть. Проте Аттікус колись казав, що в цьому суді юристові, надміру винахідливому щодо свідчень, як правило, добряче перепадає від судді Тейлора. Аттікус хотів, щоб я зрозуміла: на вигляд суддя Тейлор лінивий, веде засідання суду дрімаючи, але знає, що робить, і збити його неможливо. Аттікус сказав, що він хороший суддя.

Невдовзі суддя Тейлор повернувся і знову вмостився в своєму кріслі. Діставши з кишені жилета сигару, він пильно оглядав її. Я легенько штовхнула Діла. Оглянувши сигару з усіх боків, суддя Тейлор рішуче куснув її.

— Ми інколи навмисне приходимо сюди, щоб подивитися на нього,— сказала я.— Тепер до вечора жуватиме. Ти тільки дивися.

Не підозрюючи, що за ним стежать з галереї, суддя Тейлор вправно взяв одкушений кінчик сигари на нижню губу, а тоді — плюх! — і влучив прямо в плювальницю, в самісіньку середину, нам аж на галерею чути було.

— Б’юсь об заклад, свого часу він був чемпіоном, його ніхто не переплюне,— промимрив Діл.

Під час перерви присутні, як правило, виходили з залу, але сьогодні всі лишалися на своїх місцях, навіть нероби, яким так і не вдалося присоромити молодших, щоб поступилися місцем,— стояли попід стіною. Містер Гек Тейт, мабуть, наказав не впускати до громадської вбиральні нікого, окрім співробітників суду.

Аттікус з містером Джілмером повернулись, і суддя Тейлор глянув на свій годинник.

— Скоро четверта,— сказав він.

Дивно: годинник на будинку суду за цей час мав пробити принаймні двічі, а я не чула жодного разу.

— Спробуємо сьогодні закінчити? — спитав суддя Тейлор.— Як ви гадаєте, Аттікус?

— Гадаю, що можна,— відповів Аттікус.

— Скільки у вас свідків?

— Один.

— Давайте послухаємо його.

РОЗДІЛ XIX

Том Робінсон підійшов до місця свідка, правою рукою підняв ліву і поклав на чорну обкладинку біблії. Але тільки-но він забрав праву руку, як немічна ліва безпорадно сповзла з книги і впала прямо на стіл секретаря. Том знову став піднімати її, але суддя Тейлор буркнув:

— Гаразд, Том, досить.

Том склав присягу і пішов до місця свідка. Аттікус почав швидко питати його, і ми дізналися, що Томові двадцять п’ять років, він одружений, має трьох дітей; один раз притягався до суду — був засуджений на місяць ув’язнення за порушення громадського порядку.

— Ви кажете, за порушення громадського порядку,— мовив Аттікус.— У чому воно полягало?

— Я побився з одним чоловіком, він кинувся на мене з ножем.

— Він поранив вас?

— Так, сер, трохи зачепив. Ось бачите...— Том незграбно поворушив лівим плечем.

— Бачу,— сказав Аттікус.— Вас обох засудили?

— Так, сер, але мені довелося відбувати свій строк, бо я не міг сплатити штраф. А він за себе заплатив.

Діл перехилився через мене і запитав Джема, навіщо всі ці запитання. Джем відповів: Аттікус хоче довести присяжним, що Тому нічого приховувати.

— Ви знайомі з Мейєлою Вайолет Юел?— запитав Аттікус.

— Так, сер. Я щодня проходжу повз їхній двір, коли йду на плантацію і назад.

— На чию плантацію?

— Я збираю бавовник у містера Лінка Діза.

— В листопаді ви теж працювали на плантації?

— Ні, сер, восени і взимку я працюю в саду містера Діза. Я працюю в нього цілий рік. У саду багато пеканових дерев і всяких інших.

— Ви сказали, що проходите повз двір Юелів, коли йдете на роботу і з роботи. А іншої дороги нема?

— Ні, сер, іншої я не знаю.

— Том, міс Мейєла коли-небудь зверталася до вас?

— Аякже, сер. Проходячи мимо, я завжди вклоняюсь, а одного разу вона попросила зайти у двір і порубати шафанер.

— Коли вона просила вас порубати цей... шафанер?

— Містер Фінч, це було минулого року, весною. Я добра пам’ятаю, бо саме в цей час обкопували бавовник і зі мною була мотика. Я сказав, що у мене, крім цієї мотики, при собі нічого немає, а вона мені — сокира знайдеться. Дала мені сокиру, і я порубав шафанер. Тоді вона й каже: «Тобі п’ять центів, правда?» А я відповідаю: ні, мем, ніякої плати мені не треба. І пішов додому. Містер Фінч, це було минулої весни, понад рік тому.

— Після цього ви ще коли-небудь заходили в той двір?

— Так, сер.

— Коли?

— Я не один раз заходив.

Суддя Тейлор машинально потягся до молотка, але так і не підняв його: гомін у залі стих сам собою.

— За яких обставин?

— Не розумію, сер.

— Чого ви заходили в двір Юелів не один раз?

Зморшки на чолі у Тома розгладилися.

— Вона кликала мене, сер. Майже щоразу, коли я проходив мимо, у неї знаходилася для мене якась робота — то дров нарубати, то води принести. Щодня вона поливала ті червоні квіти...

— Вам платили за послуги?

— Ні, сер, ото тільки один раз вона хотіла дати мені п’ять центів. Але ж я не заради грошей. Їй було нелегко, містер Юел, видно, мало допомагав їй, та й малеча теж, і я знав, що зайвих грошей у неї не водиться.

— А де були діти, коли ви працювали?

— Діти вештались у дворі, навколо мене. Я роблю, а вони дивляться, одні стоять поруч, інші з вікна виглядають.

— Міс Мейєла розмовляла з вами?

— Так, сер, розмовляла.

Том Робінсон давав свої свідчення, а я чомусь подумала, що на світі немає людини самотнішої, ніж ця Мейєла Юел. Вона ще самотніша, ніж Страхолюд Редлі, який ось уже двадцять п’ять років не виходить з дому. Коли Аттікус запитав Мейєлу, чи є у неї друзі, вона навіть не зрозуміла запитання і вирішила, що з неї насміхаються. Її життя було сумне, безрадісне, як у мулатів, що про них