Читати книгу - "Джейн Ейр"

Бланш могла б позаздрити й богиня Діана. Я, звісно, розглядала її з особливою цікавістю. Насамперед я хотіла впевнитись, чи місіс Фейрфакс правильно її описала, по-друге, чи подібна вона до тієї мініатюри, яку я змалювала в уяві, а по-третє, — ніде правди діти! — чи така вже вона гарна, щоб бути до пари містерові Рочестеру.

І що б ви думали? Вона була точнісінько така, як її описала місіс Фейрфакс та як на моєму малюнкові. Стрункий стан, округлі плечі, ґраційна шия, темні очі й чорні кучері. А обличчя? Це було лице її матері, тільки й того, що молодше: те саме низьке чоло, та сама пихатість і зневага до всього. Щоправда, це була не материна понура пихатість: молода панна раз у раз сміялася. Та в цьому сміхові дзвеніли нотки іронії. Вираз іронії лежав і на її повних гордовитих губах. Кажуть, генії самовпевнені, однак я не можу сказати, чи міс Інґрем була генієм, але самовпевнена вона була, та ще й яка! Вона завела мову про ботаніку з тихою місіс Дент. Здавалося, що місіс Дент не вивчала цієї науки, хоч і дуже любила квіти, особливо польові. А міс Інґрем її вивчала й пихато-зневажливо закидала місіс Дент ботанічними термінами. Я одразу зрозуміла, що вона (як ото кажуть між школярами) «підштрикує» місіс Дент, тобто сміється з її неуцтва, її «підштрикування», може, було й дотепне, та аж ніяк не добродушне. Міс Інґрем сіла за рояль і блискуче заграла, а потім заспівала, і то чудово. Вона звернулася по-французькому до своєї матері й говорила добре, швидко й з правильною вимовою.

Мері з вигляду була ніжніша й відвертіша. Бланш була смаглява як іспанка, а Мері мала світлішу шкіру. І воднораз Мері була млява і якась ніби нежива, її обличчю бракувало виразу, а очам — блиску. Вона мало говорила й, сівши в крісло, так і застигла в ньому, наче статуя в ніші. Обидві сестри були в білосніжних сукнях. Чи визнавала я тепер, що містер Рочестер може зупинити свій вибір саме на міс Інґрем? Я не могла того сказати, бо не знала, які жінки йому подобаються. Коли він любить величних, то міс Бланш була сама велич. До того ж вона була обдарована й весела. Більшість чоловіків, видно, захоплюються нею, а що вона подобається містерові Рочестеру, то в цьому я вже мала нагоду впевнитися. Остання тінь сумнівів зникла, коли я побачила їх разом.

Не подумай, читачу, що Адель так ото й сиділа незворушно біля моїх ніг. Ні! Щойно зайшли дами, як вона встала їм назустріч, зробила низький реверанс і сказала:

— Добрий вечір, пані!

Міс Інґрем глузливо глянула на неї і вигукнула:

— А це що за лялька? Леді Лін зауважила:

— Мабуть, це вихованка містера Рочестера, маленька француженка, про яку він говорив.

Місіс Дент лагідно взяла її за руку й поцілувала. Емі й Луїза Ештон вигукнули разом:

— Яке любе дівчатко!

Вони покликали її на канапу. Сівши між ними, Адель без угаву гомоніла то по-французькому, то каліченою англійською мовою, прикувавши до себе увагу не тільки молодих панночок, а й місіс Ештон і леді Лін. Адель почувала себе на сьомому небі. Нарешті подали каву. Я сиділа в затінку, якщо він міг бути в цій сліпуче освітленій залі. Мене наполовину ховала віконна штора. Знову відсунули завісу, й зайшли чоловіки. Вони, як і дами, були дуже показні: всі в чорному, здебільшого високі, дехто з них молодий. Генрі й Фредерік Лін — дуже ґалантні чепуруни, полковник Дент — з гарною поставою справжнього військового. Містер Ештон, окружний суддя, був дуже поважний: сивий чуб, чорні брови та вуса надавали йому вигляду театрального «благородного батька». Лорд Інґрем, як і його сестри, був високий і гарний, хоч, як і Мері, млявий та апатичний на вигляд, так наче через свій високий зріст він втратив жвавість і навіть розум. А де ж містер Рочестер?

Він входить останній. Я не дивлюся на арку, проте бачу його. Я хочу зосередити свою увагу на дротиках і вічках гаманця, який я плету, хочу думати тільки про цю роботу й бачити тільки срібний бісер та шовкові нитки, що лежать у мене на колінах. Однак я виразно уявляю собі його постать і несамохіть згадую ту хвилину, коли востаннє бачила його, після того як стала йому в пригоді і він назвав це великою послугою; він тримав мою руку й очима, зверненими на мене, виказував палке серце, ущерть сповнене почувань, і частина їх належала мені! Які близькі були ми в ту хвилину! І що знов розділило нас тепер? Ми були чужі, між нами лежала прірва. Вона була така широка й глибока, що я й не сподівалась, щоб він підійшов і забалакав до мене. Тим-то я зовсім не здивувалася, коли він, не глянувши в мій бік, сів у іншому кінці зали й завів розмову з дамами.

І тільки коли я впевнилась, що вони полонили всю його увагу і що я можу непомітно дивитися на нього, я мимоволі уп'ялася в нього поглядом. Мої очі не слухалися мене — вони самі поверталися до нього. Я невідривне дивилася на нього й мала з цього велику радість — солодку й водночас болючу, щиру, як золото смертоносного

кинджала. її можна було порівняти з радістю нещасного в безводній пустелі, котрий хоч і знає, що криниця, до якої він доповз, отруєна, а все-таки п'є і п'є ту жадану вологу.

Правду каже прислів'я: «Не тим любий, що хороший, а тим хороший, що любий». Бліде, смагляве обличчя мого господаря, квадратне масивне чоло, кошлаті чорні брови, глибокі очі, суворі риси, тонкий рішучий рот — цей живий образ завзяття, волі й рішучості, — мало хто назвав би гарним. Однак для мене він був більше ніж гарний. Він полонив мене, підкорив собі мої почуття й панував над ними. Я не хотіла його любити: читач знає, з яким болем я викорінювала в своїй душі перші парості цього кохання. Та досить було мені подивитися на нього, як вони знову проросли й буйно зазеленіли! Не глянувши й оком на мене, він змушував любити себе.

Я порівнювала його з гістьми. Ґалантна ґрація Лінів, апатична елеґантність лорда Інґрема, військова постава полковника Ден-та, — чого вони були варті проти природної сили й духовної краси містера Рочестера? Я не бачила нічого привабливого ні в їхніх манерах, ні в них самих, хоч