Читати книгу - "Cьоме пророцтво Семіраміди"

монітор, на якому пролітало зоряне небо. Вони довго летіли мовчки і дивились як зашкалюють уловлювачі, але навколо панувала безлюдна тиха ніч.

— Куди вона могла подітись, вона ж щойно була десь тут? розгублено гундосив Лук собі під носа.

— Можливо вона встигла запримітити нас і сховалась в чорну діру?

— Але ж вона була десь зовсім поруч, а ми її не помітили, що як вона стала невидимою?

Лук стенув плечима.

— Давай спробуємо повернутися назад.

Вони повернулися.

Ніде. Нічого.

Увесь наступний день приятелі летіли без пригод і червоні стрілки над головним комп’ ютером «Октавії» більше не коливалися.

Це сталося на дев’ятий день польоту. Вдалині, у тому ж напрямку що й вони, плив великий білосніжний корабель за розмірами не менший за «Октавію». Формою він нагадував весільний коровай, плинув плавно і його блакитні вітрила тріпотіли від подиху часу. Червоні стрілки дзвеніли. Лук і Нек спробували догнати прибульця. Корабель полетів швидше. Вони теж. Він ще швидше. І вони за ним.

Лук відправив сигнал — привітання мандрівнику і отримав у відповідь таке ж вітання.

«Хто ви?» — послав запитання Нек.

«Ми двоє лицарів з середньовіччя. Дуже давно у нас виникла суперечка через одну вродливу пані. Ми вхопились за шпаги і билися усенький день, але сили в обох були рівні і перемога не всміхнулась жодному. Проте ми не бажали поступатися.

Щоранку ми приходили на поле бою, аби продовжити змагання. Минав час. Рідня просила одуматись, але марно. Азарт змагання настільки заволодів нами, що навіть, коли Боги спустилися, аби закликати припинити ворожбу, ми не зважили на їх наказ. За непослух нас запроторили у корабель, що плине поза часом і простором. Ми в ньому літатимемо, доки не примиримося. А це неможливо, бо наша суперечка не розв’язана. Отже, ми тут перебуватимемо вічно.

Наразі у нас 5-хвилинне перемир’я, бо маємо щось перекусити, а далі — знову бій».

Ось така відповідь прийшла з корабля, що нагадував весільний коровай.

Нек зітхнув:

— І чого тільки не літає у всесвіті.

Лук наполягав, що з мандрівниками треба поспілкуватися ближче:

— Ці лицарі можуть нас водити за носа. А коли й ні, то вони могли бачити ту, котру ми шукаємо.

Лицарі від спілкування відмовилися навідріз. Якраз пролунав сигнал і вони розпочали новий раунд своїх нескінченних змагань.

Одначе, Лук і Нек полетіли швидше в надії наздогнати білий корабель.

— Ми не повинні їх згубити. — бубонів Лук. — Проклятущі уловлювачі дзвонять, аж голова тріщить, може відключимо їх на якийсь час?

— Не чіпай, — грізно мовив Нек.

Лук зітхнув. Корабель лицарів стрімко віддалявся.

— Ти можеш пливти швидше? — запитав Лук.

— Швидше нікуди. Чи ти хочеш, щоб яхта вийшла з ладу?

— Звісно не хочу, але ж ми їх втрачаємо.

— Не гарячкуй.

Минуло ще кілька секунд і стрілки затихли. Корабель лицарів зник за обрієм.

— Ну ось тобі й маєш.

— Мабуть наша яхта не така потужна як їхній корабель. — мовив Нек.

— Можливо, — зітхнув Лук. — Але які дивні створіння, ладні битися усю вічність, хоча й знають, що ніхто з них ніколи не переможе.

Друзі попливли далі. І тут на горизонті виник зореліт. Крилате створіння швидко наближалося до «Октавії». Коли воно порівнявся з їхнім кораблем, Нек помітив в ілюмінаторі Сільву Луск Бер Коні.

— Глянь, Луче, це ж Сільва, дочка сенатора.

— А й справді. Що вона тут робить? Сільво, ти чого не на уроках?

— Я втратила керування зорельотом, — проскімлила дівчина, шморгаючи носом. — Заберіть мене.

— Ще її нам не вистачало. — розсердився Лук.

— Але ж ми не можемо її покинути, — заперечив Нек.

— Еге ж. Не можемо. Це дівчисько зумисне все так підлаштувало, щоб полетіти з нами.

Друзі наблизили корабель до Сільвиного зорельоту так, що вона легко встрибнула до «Октавії».

— Ну і як ти тут опинилася в час, коли в тебе йдуть уроки? — спитав Нек, щойно дівчина опинилась на «Октавії».

— У-у-у! І ти з уроками. Не хочу нічого чути про ці дурні уроки, — розізлилась Сільва і звела брови точнісінько так, як робив її батько, коли гнівався.

— Що, так нецікаво?

— Нудота.

— Ти викрала зореліт і полетіла за нами. Чи не так? — запитав Нек.

— Ну-у, — протягнула Сільва. — Я не крала. Я лишила на зоредромі лист, в якому повідомила, що взяла зореліт покататись і незабаром поверну його на місце.

— Незабаром повернеш? — обурився Лук. — Та якби не ми, ти могла взагалі загинути!!!

Сільва винувато закліпала:

— Я, я… дуже хотіла побачити як ви спіймаєте відьму. Але ви так швидко полетіли, я не встигла за вами і відстала. Я злякалась, бо ніколи так далеко не літала…

Сільва запнулась, червоні стрілки знову заколивались.

Вдалині виник силует оксамитового корабля. На Кораблі усі питання ігнорували.

— Це вона. Цього разу ми маємо її вхопити. — сказав Лук, подумав і додав, — Якщо це справді вона. Сільва затамувала подих.

«Октавія» летіла за оксамитовим, не відстаючи. Коли вони порівнялись, Нек встиг помітити, як з нього вигулькнула прозора фігура — чи то людина, чи тінь… Він миттєво кинувся за нею, одночасно гукаючи до Лука:

— Ти сиди тут з цим дівчиськом і дивись, щоб воно ні в