Читати книгу - "Cьоме пророцтво Семіраміди"

що не вляпалось. Не то вона зіпсує нам усі плани, а її татусь замість виплатити гонорар — повідкушує вуха.

Сільва тихенько сиділа в кутку «Октавії» і намагалась не дихати, сподіваючись, що про неї забудуть.

— Почекай, друже, — зупинив Лук товариша.

— Ну, чого тобі ще? — нетерпляче озирнувся Нек.

— Якщо ти її спіймаєш…

— Ну…

— Не повідомляй про це братству. Словом… Я гадаю, що вона нам більше знадобиться, ніж їм.

— Тобі то вона нащо здалася? — запитав здивовано Нек.

— Розумієш, я хочу, аби вона зіграла головну героїню у моєму фільмі.

— Ти написав сценарій?

— Так. І мені треба, щоб головну героїню зіграла справжня волхвиня. Такий фільм стане сенсацією. Ми здеремо куди більше грошей, ніж нам відстьобне братство.

Нек летів за прозорою фігурою, яка майже зливалась з обрієм. Він то наздоганяв її, то відставав.

На 1507-ому кілометрі небо закінчилось. Далі починалась зелена долина. Нек і незнайомка стрімголов падали в неї із величезної висоти. Вони гепнулись на траву, яка виявилась м’якою, немов матрац і не забились. Їх кілька раз підкинуло у височінь.

Нек вхопив незнайомку за руку, повернув до себе і його окутало солодкувато-кислими пахощами троянди і пряним запахом кориці:

— Це ти?!.

Розділ 33

Біглянка і Нек Землянин ласували тістечками у затишній кав’ярні на Землі у 19-му столітті на площі Святого Марка. Тут пахло ваніллю, цукровою пудрою і кавою. Повз них снували жінки у пишних сукнях, обшитих стразами і чоловіки у фраках і брюках галіфе. За вікнами постукували колесами брички і ржали коні.

В цьому світі вони могли знаходитися щонайдовше чверть години. Потім зникали, адже тут вони лише примари.

— Я зразу запідозрив, що волхвиня саме ти. Якесь незвичне випромінювання линуло від тебе, — мовив Нек.

— Ну, ти не зовсім вгадав, — відповіла власниця музею запахів, — Спершу на Сатурні була одна волхвиня — Мілана. Але, щоб поглумитися зі Сновгея, вона створила два клони — Гапку та Сивілу. В їх голові не спрацювала якась програма. Вони здібніші від пересічних людей, але до рівня волхвів не дотягують.

Я ж — творіння Гапки; знань мені не бракує, можу навіть з Міланою змагатися, але досвіду не вистачає. Так що, як бачиш, життя не стоїть на місці.

— Ну й ну! — тільки й вимовив Нек.

— А сама Мілана знає про твоє існування?

— Нещодавно довідалась. Я попросилась до неї в учениці.

— А чи можуть Гапка і Сивіла з часом стати волхвинями такого ж рівня як Мілана?

— Теоретично так. Але як воно буде на практиці ніхто не знає. Клони Сивіли і Гапки ще надто слабкі. До того ж, аби вони почали розвиватися в цьому напрямку — потрібен якийсь поштовх.

— А хто з вас двох грабував банки і шкодив сенатору?

Власниця музею запахів стенула плечима:

— Це справа рук Мілани, адже для цього потрібні практичні навички, але деякі ідеї — мої.

— Я не збагну навіщо, адже Мілана могла матеріалізувати будь-яку суму?

— Через принцип. Сенатор безкарно і відкрито обкрадав сатурнців і хотів її втягнути у свої афери. Він жадав, аби волхвиня підтасувала результати виборів. Ось вона і вирішила його провчити.

— Я думаю, — сказав Нек, — їй краще припинити війну з сенатором. Інакше він не залишить її у спокої. Можливо ліпше на час переселитися на іншу планету, зачаїтися. Ти їй перекажи мої слова…

— Іще чого, — гмикнула власниця музею запахів, — Спокій… А він нам і не потрібен… Розумієш, сенатор тут ні до чого. Він просто втрапив під гарячу руку. Зараз тобі все поясню.

Ми плануємо повернути у Сонячну Систему те життя, яке існувало до ядерного вибуху. Для цього працюємо над створенням комп’ютерної програми, яка зітре ту частину, коли відбулась аварія. Програма просто перекине цю реальність, в якій ми сьогодні живемо з тобою у ймовірну, а нас відкине назад, на ту відстань, яка була до вибуху. Але для цього нам потрібні гроші… Гроші, час і політик, який підтримає наші ініціативи. Мілана вже розшукала такого і це не Луск Бер Коні. Цей і за холодну воду не візьметься. Його все влаштовує.

— І скільки часу вам потрібно?

— Можливо рік, можливо п’ять. Але ми знову зможемо чути спів справжніх птахів і шелест справжніх дерев, відчувати смак їжі і виражати емоції. Ми зможемо купатися у солоних морях і засмагати під гарячим сонцем імокнути під холодним дощем. І все це буде справжнісіньким, а не штучним. Невже воно не варте того, щоб почекати?

Так, воно було варте.

— Я звикла так жити. — продовжила власниця музею запахів. — Послухай, це наш останній шанс. Ми як і ти хочемо реконструювати справжній світ. Не заважай нам.

Нек вагався:

— Вони все одно полюватимуть на тебе…

— О, про моє існування взагалі мало хто знає. Доки вони вирахують мене, я ще встигну добряче насолити сенатору.

Нек прочинив двері кав’ярні і відвернувся.

— Ти ж не повідомиш владі… про нас? — запитала власниця музею запахів уже у дверях.

— Не знаю.

Але він знав.

Він почекав доки вона зникла, залишивши по собі шлейф квіткових пахощів, взяв слухавку, набрав номер Лука, скинув його; глянув на годинник (у нього лишалося ще 10 хвилини), замовив справжні тістечко і каву. Світало. Залізні птахи з іншого світу, заводили другу сонату для просвітлених, нагадуючи,