Читати книгу - "Сюрпризи долі"

майстер Гануш і вмонтував у цю вежу. Нічого кращого мешканці Праги ніколи не бачили. Перед ратушею завжди стояв галасливий натовп і заворожено споглядав на велетенський циферблат, на якому красувалися золоті кола, числа і дивні знаки. Під циферблатом був круг з дванадцятьма небесними сузір’ями, а довкола годинник прикрашала майстерна кам’яна різьба. Людей дуже лякала фігура смерті, яка вдаряла у свій дзвіночок після дзвону на ратушній вежі. Тоді всі замовкали і чекали на початок дійства. Розкривалися віконця над годинником, з яких виходили апостоли і рухалися з заходу на схід, а за ними — Христос, благословляючи людей на площі. Перехожі знімали шапки і хрестилися, а потім сміялися з фігури Іуди, що дзиґою крутилася на місці. Проклятий зрадник не хотів помирати і просив Смерть ще не вдаряти у свій дзвін.

— Як романтично ти оповідаєш.

— Слава про дивний годинник розлетілася околицями. До майстра Гануша почали присилати послів з різних держав і просити, щоб той зробив таке чудо і в їхньому місті. Невимовний страх напав на приматора [21] і старомійських радників. Вони не хотіли, щоб ще десь був подібний годинник. То ж у них визрів злочинний план. Одного дня негідники проникли таємно в майстерню митця і осліпили його. Запізно здогадався Гануш про причину такого злодіяння. Славетний майстер був приречений на одвічні злидні. Відтоді ним ніхто вже не цікавився.

— Як жорстоко! — обурилася Марина.

— Одного дня Гануш наказав підвести його до найважливішої частини механізму годинника. Довго стояв незрячий чоловік у тяжкій печалі біля свого творіння і прислуховувався до звуків механізму. Раптом почулося бамкання на ратушній вежі. Смерть вдарила у свій дзвінок, закликаючи свого творця до себе в обійми. Розпочався вихід апостолів. Майстер Гануш підняв праву руку, завмер на мить, а потім запхав її глибоко в механізм. Раптом щось скрипнуло, потім заскреготіло. Коліщатка безпорадно закрутилися, а Смерть ще сильніше забила у дзвін. За мить усе затихло, а Гануш Упав на землю мертвий. Годинник зупинився, і ніхто не міг його відремонтувати.

— Однак зараз він працює. Це всього-на-всього легенда?

— Досить повчальна.

— А ти би міг знищити своє творіння?

— Не знаю, напевно, ні.

— Навіть якщо б із тобою так само жорстоко повелися?

— Він нічого не залишив після себе. Чого варті його страждання?

— Важко погодитися з людською жорстокістю.

— Вона була, є і завжди буде.

— А що ти залишиш по собі? — Марина уважно поглянула на Вітаса.

— Здорових людей, усіх тих, кому я повернув життя.

— Вони тобі вдячні?

— Вони зможуть продовжити свій рід, виховувати дітей, а ті далі народжуватимуть. У цьому і є найбільша подяка.

— І навіть коли вони про тебе ніколи не згадають?

— Мені й не треба. Чудово, якщо колишні хворі не даються чути. Це означає, я їх добре вилікував, і вони не потребують більше моєї допомоги.

— Так, людська пам’ять коротка.

— Я байдужий до подяк.

— А до чого ж ти не байдужий?

— До власного шлунка. Він давно вже нагадує, що хоче їсти, — серйозно промовив Вітас, — та перед цим треба дати ще трохи поживи для душі. Якщо не заперечуєш, зайдемо до крамнички, і я куплю тобі щось на згадку для повного щастя.

— Навіщо? Я і так безмежно щаслива, — запротестувала Марина.

— Я хочу, щоб ти завжди пам’ятала про мене.

— Я і так пам’ятатиму!

Вітас підійшов до прилавка і купив два музичні диски.

— Один тобі, а другий — мені.

— Що там? — здивувалася Марина.

— «Моя Батьківщина» Бедржіха Сметани. Ця симфонія тобі подобається?

— Я її недавно слухала у філармонії, — гордо відповіла, — я навіть знаю, про що хотів сказати автор у кожній частині.

— Коли відчуєш, що вже несила жити, — послухай її, вона нагадає про щастя, яке ширяло між нами, — зігнорував слова Марини.

Маленька празька пивничка виявилась напрочуд затишною.

— Тут дуже смачно готують коліно, візьмемо одне на двох, порції велетенські, — промовив Вітас, переглядаючи меню.

— Цілком довіряю твоєму смаку.

— Довіряй мені в усьому і матимеш усе, що захочеш.

— Як накажете, пане, — з іронією поглянула на Вітаса.

Він хотів щось додати, та раптом задзвонив телефон. Вітас поглянув на дисплей, швидко встав і рушив до виходу.

Принесли накриття, та його не було, повернувся аж за півгодини.

— Ти де пропадав? — запитала стурбовано Марина.

— Не дають спокійно жити, боюся, що не дадуть і померти, — зітхнув Вітас.

— Що сталося? — перелякалася Марина.

— Вічно мене підозрює.

— Хто?

— Та хто ж іще — рідна жіночка. Влаштувала скандал, каже «по голосу чути», що я не сам. Мусив щось брехати, щоб повірила.

— І повірила?

— Не знаю, в неї вічно якісь метелики в голові.

— Вона має рацію, — зітхнула Марина.

— Нехай пильнує хату! Маю я право вирватися на три дні?

— А як же ти збирався її покинути і жити зі мною?

— Нарешті відважуся і скажу їй все, що думаю.

— Вона боїться тебе втратити.

— Так, бо вважає мене найкращим.

— А ти її кохав?

— Колись — так. А з роками вона перетворилася на прикру сварливу жінку, яка в усьому вбачає інтриги.

— Вона тебе