Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

відмовився від зарплати за кілька днів, і все довелось починати спочатку).

Якось ввечері він заговорив про це з Едуардом. Йому здавалося, що другові буде цікаво дізнатися, що він зрештою також мусив відмовитися від стосунків з жінками. Але тут ситуація була іншою: Альберт міг повернутися до нормального життя, а Едуард — ні. Альберт ще зможе зустріти молоду дівчину (чи молоду вдову — їх було повно довкола), за умови, що вона не дуже перебірлива. Треба шукати, роздивлятися. Але котра з них захоче Едуарда, якщо він таки потребує жінок? Ця розмова нічого втішного не принесла.

А тепер ось Альберт отак вирядився.

Луїза захоплено свиснула, наблизилася і, почекавши, поки Альберт нагнеться, поправила йому вузол на краватці. Вони з нього жартували, Едуард поплескував себе по сідницях і демонстративно піднімав палець, видаючи горлом гострі похрипування. А Луїза і собі не відставала, вона прикривала вуста долонею, кажучи: «Альберте, вам це все дуже личить...» (це були слова жінки, хай якого би вона не була віку, ота мала). Перебір з компліментами його трохи зачепив, навіть добродушний жарт у такій ситуації ранить.

Він вирішив піти. Зрештою, сказав собі, йому ще треба подумати. Він мусить зробити вибір: чи йти до Перікурів, чи не йти, навіть не дуже прислухаючись до власних аргументів.

Він сів у метро, а вже до самого місця йшов пішки. А чим більше наближався, тим більше йому ставало не по собі. Виходячи зі свого кварталу, де переважали росіяни і поляки, він відкрив для себе квартали розкішних особняків на бульварах, як три вулиці завширшки. Навпроти парку Монсо він відразу розшукав потрібну адресу. Їхню велику кам’яницю з припаркованим чудовим автомобілем пропустити було неможливо. Водій в кашкеті та бездоганній уніформі натирав машину, як скакового коня. Альбертові аж у грудях кольнуло — такий він був вражений. Він зробив вигляд, що дуже поспішає, проминув особняк, пройшов сусідніми вулицями і повернувся в парк. Знайшов лавицю, з якої можна було з-за дерев спостерігати за резиденцією, і присів. Він був геть спантеличений. Навіть важко було уявити, що Едуард народився і виріс у цьому будинку. Зовсім в іншому світі. А він, Альберт, прийшов нині сюди, щоб плести найбільшу брехню, яку тільки можна придумати. Він — злочинець...

А тим часом на бульварі з прибрано-стурбованим виглядом виходили з фіакрів жінки. За ними поспішала прислуга, несучи пакети. Машини постачальників зупинялися біля чорного входу, водії говорили з пихатими лакеями. Відчувалося, що ті представляють свого господаря, суворо наглядаючи за ящиками овочів, кошиками з хлібом. А трохи далі, вздовж огорожі саду, попід ручку прогулювалися по тротуару двоє довгих, як спиці, веселих молодих дівчат. На розі бульвару віталися, знімаючи з голови циліндри, двоє чоловіків з газетами під руками: «дорогий друже, до наступного разу» — вони виглядали як судді. Один з них зробив крок убік, пропускаючи хлопченя в блакитному костюмчику, яке пробігало з серсо. За ним поспішала, тихенько покрикуючи, няня. Проходячи біля панів, вона вибачилася. Приїхала машина квіткаря, з неї вивантажували букети, які зазвичай замовляють на пишну церемонію весілля. Але то не для весілля — це просто щотижнева доставка. Там стільки кімнат, що коли приймають гостей, такі речі слід передбачати (повірте, це коштує купу грошей, але про це говориться з посмішкою, бо так купувати квіти чудово — ми ж любимо приймати гостей). Альберт дивився на всіх цих людей так, як колись через скло акваріума на екзотичних рибок, які ледве чи були на рибок схожими.

Йому треба було ще згаяти дві години.

Він вибирав між тим, чи залишатися на своїй лавці, чи сісти в метро, але куди їхати? Колись він дуже любив Єлисейські Поля. Але відтоді, як він сновигав скрізь із рекламою по обидва боки, — це вже не те. Він вештався по парку, бо прийшов зарано. Так минула година.

Коли він про це подумав, то рівень його тривоги почав зростати. О дев’ятнадцятій п’ятнадцять його вже заливало потом. Він то відходив широким кроком, то повертався і різко міняв напрямок, потупивши очі в землю. О дев’ятнадцятій двадцять він усе ще не знав, про що говоритиме. О пів на восьму він знову прогулявся перед особняком по тротуару навпроти, уже вирішив було повернутися додому. Але ж тоді за ним прийдуть, пришлють водія, який вже не буде таким делікатним, як його господиня. Тисяча і одна причина, щоб знову повернутися до своїх вагань. Але він і сам незчувся, як піднявся на шість сходинок до ґанку, подзвонив у двері, нишком по черзі витер кожен черевик об штани. Серце калатало в грудях. І от він уже у високому, як собор, холі з дзеркалами довкола. Все таке красиве, навіть служниця-брюнетка з коротким волоссям — справжня красуня (о, які ж у неї вуста, а очі!). У багатих все красиве, подумав Альберт, навіть слуги.

По обидва боки величезного вестибюля, підлога якого викладена була великими чорними і білими кахлями у шаховому порядку, перед монументальними сходами з каменю Сен-Ремі стояли два великих світильники. Білі мармурові сходи вигинисто піднімалися до наступного майданчика. Від імпозантної люстри в стилі арт-деко розсипалося, як із неба, жовтаве світло. Гарненька служниця зверхньо подивилася на нього і спитала його ім’я. Альберт Майяр. Він подивився довкола себе вже без жалю за свій вигляд. Він міг би зі шкіри пнутись, але без нормального костюма, смокінга чи фрака, модного циліндра і дорогого взуття він у будь-чому виглядав тут як селюк. А ще ця величезна прірва, переживання попередніх днів, знервованість від довгого очікування... Від того всього Альберт просто розсміявся. Видно було, що він сміється сам із себе, приклавши руку до рота. Це було так спонтанно і так раптово, що гарненька служниця теж розсміялася (Господи, які у неї зубки! її сміх, та навіть рожевий і гострий язичок, і той був прекрасним!). Чи бачив він ці чорні сяючі очі, коли заходив, чи помітив їх щойно? Вони обидвоє сміялися, невідь з чого. Почервонівши, вона відвернулася, все ще сміючись, але мусила виконувати свою роботу, і відкрила двері зліва у великий салон — вітальню з фортепіано, високими китайськими вазами, полицями з книжками з червоного дерева, шкіряними кріслами. Вона показала куток, де він може влаштуватися, як йому зручно,