Читати книгу - "Моє сторіччя"

— Стріляй п’ять разів поспіль. Не бійся, дівчинко, це холості патрони. Давай, раз-два-поїхали!

І я слухняно підняла пістолет, не відчуваючи при цьому страху, а згодом мені казали, що я в цей момент «була гарна, як янгол». Так я стояла й стріляла п’ять разів поспіль, щоб можна було здійснити акустичні вимірювання. І от: усе пройшло успішно. А бас, що долинав із темряви, належав архітекторові Гансу Шаруну, якого я відтоді обожнюю так само, як раніше свого вчителя гри на флейті. Саме тому, а ще прислухавшись до свого внутрішнього голосу, я покинула музику й захоплено кинулася вивчати архітектуру. Але час від часу — бо ж стипендії тепер я не маю — продовжую підробляти гардеробницею у філармонії. І з кожним концертом усе більше пересвідчуюся в тому, як міцно музика пов’язана з архітектурою, особливо тоді, коли архітектор корабля ув’язнює її звучання і водночас звільняє.

Якщо чесно, про всі ці жахіття та пов’язані з ними речі я справді дізналася дуже пізно — тоді, коли нам терміново треба було одружитися, бо я завагітніла, і ми заблукали в будинку, де реєструють шлюби у нас, у Рьомері, районі Франкфурта. Ну, ви ж розумієте, ми хвилювалися, а там стільки різних сходів… А потім нам сказали:

— Ви помилилися. Вам треба на два поверхи нижче. Тут відбувається процес.

— Який процес? — запитала я.

— Ну, проти катів із Аушвіца. Ви що, не читаєте газет? Усі ж про це пишуть.

От ми й спустилися на два поверхи, де вже чекали наші свідки. Моїх батьків не було, бо вони з самого початку не підтримували нашого одруження, але мама Гайнера прийшла і теж дуже хвилювалася, прийшли ще й дві мої подруги з телефонної станції. Потім усі ми вирушили святкувати в Пальмовий сад, де Гайнер зарезервував нам столик. Але після весілля я вже не могла про це не думати — і ходила на процес знову й знову, навіть коли вже була на п’ятому і на шостому місяцях, навіть коли процес перенесли на вулицю Франкеналлеє, де в будинку Ґаллус було значно більше місця і великий зал для глядачів.

Гайнер ні разу не ходив зі мною, навіть у ті дні, коли на своєму товарному вокзалі працював у нічну зміну, тож удень був удома. Але я розказувала йому все, що про це можна було розказати. Неможливо було повірити в усі ці жахіття та страшні цифри, які доходили до мільйонів і постійно змінювалися. Раз казали, що було спалено чи вбито якимось іншим способом три мільйони, раз — що лише два. Але й усе інше, про що говорили на цьому суді, було жахливо чи навіть ще жахливіше, бо я не могла не думати про це, воно було в мене перед очима, і я розповідала про це Гайнеру, — аж поки він не сказав:

— Слухай, припини вже. Мені було чотири чи п’ять років, коли все це відбувалось. А ти взагалі тільки народилася.

Це правда. Але ж батько Гайнера і його дуже милий дядько Курт були солдатами, й обоє воювали десь у Росії, як обмовилась мені якось його мати. Та коли на хрестинах Беати, де нарешті вперше зібралася вся родина, я розповіла їм про процес у будинку Ґаллус, а потім хотіла розказати ще й про Кадука та Боґера, то почула у відповідь лише:

— Ми про все це нічого не чули. Коли то все відбувалося? У сорок третьому? Тоді ми лише відступали…

А дядько Курт сказав:

— Коли ми змушені були піти з Криму, і мені нарешті дали коротку відпустку, то тут у нас уже все було розбомблено. А про терор, який нам тут влаштували американці з англійцями, взагалі ніхто не згадує. Ясно, вони ж перемогли, а винні завжди переможені. Облиш це все, Гайді!

Але Гайнерові доводилося слухати. Я його просто змушувала слухати, бо це не могло бути випадковістю, що ми заблукали в Рьомері якраз того дня, коли одружувалися, і при цьому наштовхнулися на Аушвіц і, що навіть ще гірше, на Біркенау, де були всі ці печі. Спочатку він навіть не хотів вірити, наприклад, що один із підсудних звелів якомусь в’язневі утопити власного батька, після чого той збожеволів — і підсудному довелося через це, і тільки через це, застрелити того нещасного на місці. Або в те, що відбувалося в невеличкому дворику між десятим і одинадцятим бараками, біля чорної стіни. А там — розстрілювали! Тисячами. Але ніхто, коли про це питали, не міг назвати точну кількість жертв. Із пам’яттю в них узагалі були великі проблеми. Гайнер спершу ніяк не міг збагнути, про що йдеться, коли я розказувала йому про гойдалку, названу на честь Вільгельма Боґера — того, хто й вигадав отой спеціальний пристрій, аби змушувати людей давати свідчення. Тоді я намалювала чоловікові на аркуші паперу модель, яку один зі свідків зробив спеціально для процесу і демонстрував судді. На поперечині висів, наче лялька, в’язень у смугастому одязі, зв’язаний шнурами так, щоб цей Боґер міг його бити, влучаючи при цьому завжди точно між ногами, у самісінькі яйця. Так, у яйця.

— Ти тільки уяви, Гайнере, — сказала я, — коли свідок розповідав про це все судді, Боґер, що сидів на лаві