Читати книгу - "Пригоди Романа та його друзів на Дріоді"

просто ми ніколи не бачили його саме з цієї сторони.

І, підійшовши ще ближче, майже до самого дуба, діти справді побачили у лісі, метрів за сто від його окраїни, широку та світлу від яскравого проміння рідного сонця галявину, зараз вкриту густою смарагдовою травою з блискучими крапельками роси на її кінчиках, що переливались усіма барвами веселки.

— Давай зробимо коротенький перепочинок, щось мене з незвички починають боліти ноги. Розлінились ми, брате, з тобою, ох і розлінились, особливо до якоїсь роботи, звичайно, крім ламання гілля. Дідусь Матвій казав, що завдяки роботі мавпа стала людиною, а бабуся підтверджувала його слова, — простогнала Тася.

— Як я хочу швидше їх побачити, ти собі і не уявляєш!

— Як це не уявляю, навіть дуже уявляю, бо теж дуже скучила. І ще б хотіла побачити маму. А цікаво, хто у тебе народився — братик чи сестричка?

— Ще, напевне, не народився, я б серцем відчув, як відчув тоді, коли мамі стало погано через низький тиск.

— А й справді, твоє серце надчутливе, — підтримала сестра брата, — пам’ятаю, коли мене кинула наша коза, ти відразу прибіг мені на допомогу.

— Еге ж. А мені тоді, до речі, бабуся не повірила, коли я сказав, що з тобою щось сталось. Ну що, будемо рухатись далі, — Роман першим підвівся і простяг Тасі руку. І вони дружно пішли далі, розмірковуючи, чи дідусь з бабусею помітили їхню тривалу відсутність.

— Слухай, брате, ми ж тоді збирались по малину. А що, як нас зараз запитають, де вона? Як будемо викручуватись? І як можна було про це забути? Давай зайдемо та нарвемо, щоб нічого не вигадувати. Я думаю, це не займе багато часу. Тільки от у що?

Роман глянув вниз на свої штани з безліччю кишень, застібнутими на блискучі кнопки та блискавки, що завжди їх з сестрою виручали. Хлопець не раз забував у них то торбу, то гроші. А один раз, добре склавши, засунув в одну з кишень сорочку, яку він зняв, бо стало спекотно, а потім забув, де її подів. Ото було сміху, не переповісти! От і зараз хлопець зігнувся і почав обмацувати кишені, у яких завжди щось знаходилось. І таки намацав!

— Є, — закричав хлопець, розмахуючи у повітрі міцною картатою торбою з двома великими кишенями внизу, яку, як і штани, пошила його мати.

— Ану ще перевір кишені у торбі. Часом не з нею ти ходив по хліб та молоко і клявся, що загубив гроші? Гарантую, в одній з цих кишень лежать ті двадцять гривень. Ти виправдовувався, мало не плакав, а бабуся все запитувала, чи їх у тебе не відібрали, пам’ятаєш той випадок?

— Ще б ні! Ох і набрався ж я тоді сорому!

— Бо твоя голова завжди була забита планетами, їх супутниками, двійниками, галактиками, зорельотами та нашими сусідами по Сонячній системі, які колись переселились з Марса на Землю. Може, я щось забула тут вказати? Через них ти ні про що інше не здатен думати. Та добре, ходімо по малину. Скажемо, що кошик загубили у лісі, через те нарвали у торбу. І тим часом ти нагадаєш мені, якщо я вже розпочала мову про космос та його загадки, що розповідали Максим та Денис, коли ти до опівночі пробув з ними в науковій бібліотеці і моя мати відпоювала твою заспокійливим.

— Це ми з задоволенням. І що вони зараз роблять? Я би так хотів з ними якнайшвидше зустрітись. Шкода, що Одеса знаходиться так далеко звідси.

— Так вони ж поїхали на ціле літо у Тибет та в Гімалаї. Ох же і пам’ять у тебе! Мені сказав, я пам’ятаю, а сам забув, — засміялась Тася, з любов’ю штовхаючи брата у спину.

— Добре, нема у мене пам’яті, то будеш слухати чи ні? Бо передумаю. Але щоб не перебивала, бо знову щось забуду чи переплутаю, і тоді доведеться починати все спочатку.

— Я слухаю уважно-уважно і не перебиваю, починай.

Роман, спочатку трохи задумавшись, розпочав свою розповідь:

— То був теплий травневий вечір. Я, як завжди, після занять побіг до бібліотеки, бо ще вранці домовився з Максимом та Денисом, що там зустрінемось приблизно о пів на п’яту і вони мають розповісти щось надзвичайно цікаве. Треба було, звичайно ж, попередити матір, я думав подзвонити з бібліотеки, та, зустрівшись з ними і почувши їхню розповідь, зовсім про це забув, тому ще раз прошу пробачення.

Розділ 11

Тася мовчала і тільки посміхалась, слухаючи такий довгий вступ та думаючи, що у той вечір можна було подзвонити по одному з телефонів Дениса, у нього їх було аж цілих три. Але то пусте, і дівчинка зосередилась, стараючись не пропустити найголовніше та найцікавіше. Ба, вона навіть намагалась ні про що не думати, настільки захоплюючою була розповідь, яку зараз буде оповідати її брат вже у другий раз. Йому хлопці відкрили таємниці якраз перед своєю поїздкою в Тибет, а їх поїздкою у село.

…Ми зустрілись ще на сходах і разом піднялись до величезного читального залу, де взяли по одному екземпляру Великої Дитячої енциклопедії просто для того, щоб мати змогу посидіти за одним із широких