Читати книгу - "Стріляй, як дівчисько"

йти під кулями по розпеченому камінню майже цілу вічність. Я зауважила двох ПРів і трьох поранених, а потім — хай йому грець! — Стіва, який тримав ноші з одного кінця, хоч його мала забрати інша «Кайова».

Я знала Стіва досить добре й усе зрозуміла: він побачив, що ПРи не зможуть самостійно перенести двох поранених туди, де приземлився «Педро-16». Тому й узявся допомагати ПРам під прицільним вогнем бійців Талібану. Я лютувала, що він наражає себе на небезпеку, але водночас пишалася ним. Гордість і нерви. А ще я заздрила, що він, на відміну від мене, таки переконав ПРів дозволити йому лишитися.

Я обв’язала витяжний шнур довкола підвіски ракетного блока й пристебнула другий кінець до пояса, а тоді двічі ляснула по фюзеляжу, даючи пілотам команду на старт. Проте вони вже почали підніматися. Навіть безстрашні пілоти таких вертольотів не хотіли там лишатися ні на мить. Я почула, що гвинти запрацювали інакше: їм було важко нести зайвих двох людей, на яких «Кайова» не розрахована. Я відчула, як вертоліт легшає. Це означало, що ми зараз злетимо.

Потім за один момент я наче знову пережила всі свої різдвяні свята. Мою увагу привернув крихітний спалах світла метрів за шістдесят позаду розбитого вертольота. Я дивилася трохи нижче від цівки гвинтівки, зачепленої за ракетний блок, і побачила спочатку один, а потім другий спалах світла з дула таліба.

Нарешті. Стріляють звідти! Мені хотілося переможно закричати. Це означало, що я знаю, куди стріляти. Я розуміла, що Ті-Джей крізь фюзеляж не міг бачити цих спалахів. Поки вертоліт піднімався, мені вдалося випустити з десяток куль. Сумніваюся, що вони когось убили або принаймні поцілили. Я могла сподіватися лише на те, що трохи відігнала ворога, аби ми могли спокійно злетіти. Якщо я зняла куряву, то є шанс, що й інші зможуть побачити, куди я лучила, і націлять туди власну зброю.

Однак у мене не було радіозв’язку з пілотом «Кайови», тож після кількох пострілів я збагнула: більше стріляти не можна. Зрештою, ось-ось мала підлетіти інша «Кайова». Я не мала вибору: треба було берегти набої.

Потім мені сяйнула думка, від якої всередині все стерпло. Те, що я нарешті змогла побачити спалахи від пострілів, означало, що таліби помітили нашу спробу евакуації й вирішили вийти з засідки, щоб покінчити з рештою команди рятувальників, які лишилися на землі.

Двадцять хвилин польоту до найближчої передової оперативної бази здалися мені годинами. Я відчайдушно чіплялася за ракетний блок, а вітер майже здирав з мене одяг. Але найгіршим було те, що я не знала, чи вибралися звідти Стів і ПРи. «Педро-16» пронісся повз нас через кілька секунд, і я не встигла розгледіти, чи є на борту мої бойові товариші.

Поки я дивилася на землю, різкий вітер вирвав з моєї кишені сонцезахисні окуляри. Прив’язана до вертольота, я вдихала гаряче пустельне повітря на швидкості сто тридцять вузлів і спостерігала за тим, як вони здіймаються у височінь. Раптом мої «Оаклі», кружляючи, полетіли донизу, на афганську землю, і я засміялася, уявивши десятирічного кандагарського козяра, який носитиме їх, коли пастиме кіз.

Через двадцять хвилин вертольоти «Кайова» перелетіли через колючий дріт ПОБу «Фронтенак». Вони мали висадити нас, після чого, швиденько заправившись і набравши боєприпасів, помчати назад до конвою. Тепер я безперестанку думала про тих, кого покинула. Я відстібнулася й стрибнула ще до того, як полози торкнулися землі. Соромно сказати, але я навіть не повернулася відкозиряти хоробрим пілотам «Кайови», які щойно нас урятували, бо дуже хотіла довідатися про долю Стіва та інших.

Я рушила до бази, майже не помічаючи нажаханих очей солдатів, що товклися довкола. Уявляю, який у мене був вигляд: просяклий пальним бронежилет, засохла кров на руці й нозі, авіакостюм, зав’язаний рукавами довкола талії, гвинтівка напоготові, а на голові — шолом. Я вже була по цей бік дроту, але й досі відчувала в крові адреналін.

Дорогу мені перейшов якийсь солдат із квадратною щелепою.

— Геть! Мені треба в ТОЦ, — скомандувала я.

Я прямувала в тактично-оперативний центр, позначений сигнальними флагштоками, де можна було по супутниковому зв’язку й радіо дізнатися, чи вижила наша команда.

Солдат, що стояв переді мною, розкривав комплект першої меддопомоги. Потім я побачила сині латексні рукавички — очевидно, «Кайова» передала по радіо, що везе на полозах пораненого пілота. Я проігнорувала його й рушила вперед. Заскочений зненацька, медик ступив крок назад і спотикнувся. Тільки в цю мить я помітила коло себе Ті-Джея. Невже він ішов поруч від самого приземлення?

— Капітане… Капітане, сер, мені треба оглянути ваші рани. Я не можу відпустити вас, поки не подивлюся, — наполягав медик.

Пустивши повз вуха його «сер», я йшла далі, але медик не відставав від мене й Ті-Джея. Не сповільнюючи ходи, я перекинула гвинтівку в ліву руку й показала йому праву.

— Бачиш? Усе гаразд. Трохи шрапнелі, але вона маленька, я зможу дістати її потім.

— Гаразд, — сердито впирався він, — проте я хочу оглянути й ногу.

Роздратована, я зупинилась. Подивившись йому в очі, я спустила штани просто посеред двору. За нашим незграбним танцем спостерігали близько десятка солдатів, однак я не була певна, що до того моменту під бронею й шоломом вони розпізнали в мені жінку. Тепер вони витріщалися відкрито — на мої труси «Гелло Кітті».

Ті-Джей ступив крок до найближчого солдата і майже прибив його поглядом до землі.

— НА ЩО ТИ, бляха, вирячився?

Усі чоловіки, вийшовши з заціпеніння, знову швиденько взялися до своєї роботи. Медик скористався з можливості оглянути мою ногу й опустився на коліна.

— Гаразд… кров уже не йде. Ви вільні…