Читати книгу - "Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара"

ящики письмового столу, шафи, тумбочки. Ні документів, ні грошей не було ніде. Перевірив одяг і постіль, речі на підлозі, та не знайшов нічого. Ром знав, де ще можуть бути хазяї кімнати, тож попрямував до блоку на другий поверх.

Зайшов без стуку. Двері в «діловий» блок були відчинені, в кімнаті сиділи троє хлопів — всі старшокурсники, всі відслужили армію. Юрик розвалився в кутку на ліжку, Мачо — праворуч біля столу, Рудий — на стільці посеред кімнати.

— Юрчику, дай подивлюся твою прописку. Бо ти ж поїдеш! — заявив Ром голосно і рішуче.

Фактор несподіваності подіяв. Всі замовкли. Юрчик ошелешено простягнув руку до сумки, що лежала поруч, але враз зупинився. Ром відчув, що потрібно мовити далі, поки «старшак» нічого не втямив.

— Ти ж знаєш, нас забирають в армію. Я хочу власними очима побачити твою адресу — мене тут два роки не буде.

Причина, схоже, заспокоїла, і Юрчик перестав нервуватися: все ж таки — їх троє проти шмаркатого першокурсника..

— Я чо — смотрі на здоров’я!

Роман примружився й зробив крок ближче до ліжка.

— Ану, дай гляну поближче…

Він простягнув руку, обережно взяв книжечку за край, потім повільно й кріпко мацнув її пальцями — і раптово висмикнув з рук ошелешеного знову Юрчика.

Продивився відхилену на прописці сторінку, потім закрив пашпорта і поклав собі до кишені.

— Це я заберу собі. Отримаєш, коли повернеш те, що повинен… Віддаси Жорику або його батьку — Михайлу Петровичу. Все, я пішов.

Не відводячи погляду від розгубленої з такого нахабства компанії, Ром спиною відступив до дверей, коли Юрчик вибухнув істерикою:

— Ти, душара, ще пожалієш! Сопляки, нюх совсєм потєряли!!

Юрчик ще бушував на ліжку, коли Ром обережно зачинив за собою двері. В коридор за ним ніхто не вийшов. Імідж боксера та мешканця інтернаціонального блоку № 812, де, опріч Рома, жили руський дагестанець Серьога Махачкала, буйні болгари з Софії Атанас Петков і Іордан Іорданов, індіанець з Перу Гіл’єрмо Мендес, молдаванин Скалозуб і негр Джон з племені людоїдів тупі-гуарані — зробив свою справу. Ром перевів дух. Чесно кажучи, останні п'ятнадцять хвилин він не почувався таким спокійним, як думалось.

Тепер можна було йти в армію.

* * *

Додому з моря Ром повернувся з батьком пізньої ночі. Вже проїхав «Сайгон» і раптом, нежданно для самого себе, зупинив машину. Батько куняв собі на сидінні. Звично відчинив фіртку, пройшов доріжкою й легенько постукав у знайоме віконце — так, як робив це завжди. Світло у вікні не засвітилось, але Ром пішов до воріт й зірвав терпку гілочку вишні. Шорстке дерево звично кололо плечі.

Владка вийшла за кілька хвилин у халатику, накинутому на нічну сорочку. На якусь мить застигла біля дверей, потім впізнала і останні кілька кроків уже не йшла — а бігла до нього.

— Боже, це ти?!

— Я…

— Який ти смаглявий… Який ти…

Вона гладила долонями його жорсткі біцепси, провела рукою по грудях, туго обтягнених крутою майкою. Ром відчув, що своєю боксерською статурою й фарцовим одягом здивував дівчину. Хай знає, що Ром завжди буде більш крутим, ніж якийсь там Грек чи Валєрка!

— Ти звідки? Ти надовго?

— Мене післязавтра в армію забирають.

— Як… в армію?

— А от так. Прийдеш на провожанку? О четвертій?

— Прийду… Не знаю. Це ж значить — чекати?..

У Романа защеміло під серцем, але він нарочито безшабашно посміхнувся:

— «Ждать — нє провожать». Як захочеш, приходь. Давай, іди спатки, вже пізно.

Він взяв її за руку й уткнувся губами в щоку трохи ближче від вушка. Відчув знайомий запах волосся, по ледь помітному поруху зрозумів, що вона підставляє губи, і — відступив на мить швидше, ніж це потрібно. Відчув, як зболіло під серцем. Не думав, що все так всерйоз і надовго. Так довго не бачились, здавалось — перегоріло.

— Добраніч.

— Добраніч, Ром…

Батько щось невдоволено бурмотів, коли він вернувся в машину.

— Чому так довго?

Ром сів за руль, включив стартер і рушив з місця ледь різкіше, ніж треба.

* * *

Вранці, поки мати й тітки накривали на стіл, Ром з батьком вирушили до лісу. Поля морем стелилися до горизонту. Траса в’юнилася серед поля, а вдалині, на тлі блакитного неба, темніли древні кургани. Ліс з'явився несподівано, темно-зеленою густою стіною, потім траса звернула й зав'юнилася між пагорбів, наростаючи буками і старими дубами.

Тут вони відпочивали веселим гуртом, тут він познайомився з Владкою. Ну, й біс з ним! Ром прощався з безтурботним життям. Сьогодні на те і день, щоб випити з друзями склянку вина і не думати ні про що більше. На те вони і проводи в армію!

Музику привіз старший товариш Рома і Жорика, схожий на Юрика Шевчука з «ДДТ», теж Юрко на прізвисько Змій — серйозний, в очках, він підробляв ді-джеєм, умів навести справжній бардак, вмів відпочивати сам й — творити відпочинок для інших. Вже з другої години по обіді в дворі Рома шумів «Нічний проспект», і йому гундосо підспівував, плутаючи слова, Жорик:

«Ночной проспект освещен, словно днем, Над ним поют свою песнь провода. Под очарованным летним дождем Кружится жизнь, как цветная юла…»

Натовп за столами зібрався вже до четвертої. Спочатку