Читати книгу - "Вовк-тотем"

вони втрьох сіли на коней і рушили. Ґасмаа пробігла за ними кілька кроків, голосно попереджаючи Ченя:

— Чень-чень (Чень Чжень), будь дуже обережним, коли ставитимеш капкан, він може спрацювати й відтяти тобі п’ясть, — однак, більше це було схоже на те, що вона попереджає свого сина Баяра.

У Бара та інших собак, коли вони побачили вовчі капкани, зринула жага до мисливства, тож вони також наладналися бігти за вершниками, однак Бат швидко вхопив Бара за загривок, а Ґасмаа, нахилившись, схопила «в обійми» ще одного з великих собак. Біліґ на них також прикрикнув, щоб вони поверталися, і, взявши за повід коня, запряженого у візок, дав команду рухатися в напрямку болота. Троє вершників і четверо коней підтюпцем попрямували туди.

Хмари пливли так низько, що аж тиснули на верхівки гір, у повітрі кружляла легенька пелена снігу, утворена лапатими сніжинками. Старий підставив снігові своє обличчя і невдовзі на ньому заблищали краплини води. Потім він зняв рукавицю й підставив снігові долоню, а коли в неї нападало трохи снігу, вмився ним і сказав:

— Останнім часом я був такий заклопотаний, що й вмиватися було ніколи, а снігом змити обличчя приємно. Воно в мене аж пропахло димом, поки я сидів біля печі, тож потрібно тепер змити цей дим, аби він не завадив роботі.

Чень Чжень також умився снігом, наслідуючи Старого. Він понюхав свій рукав, зшитий у вигляді підкови, — відчувався тільки слабкий запах горілого овечого кізяка. Однак цей запах чи не зіпсує теж усі запобіжні заходи кількох людей? Чень Чжень запитав:

— А як же бути із запахом диму від тіла?

— Про це не варто хвилюватися — він розвіється по дорозі. Однак запам’ятай — коли прибудемо на місце, дивись, щоб плащ чи шкіряні штани не торкнулися замороженого кінського м’яса, тоді все буде гаразд.

— З вовками боротися вже немає сил. Учора вовки й собаки на всю ніч здійняли ґвалт. Просто жах! Так і не дали поспати!

— У степу, звісно ж, не так, як у вас, по той бік застави, — там ханьці ночами можуть спати спокійно. А степ — це завжди поле бою, і монголи на ньому — вічні солдати. Це Небо призначило їм таку долю. Людина, яка хоче спокійно спати — поганий воїн. Ти повинен навчитися засинати відразу, як тільки ляжеш, а розплющувати очі відразу, як тільки гавкне собака. Коли вовк спить, обидва його вуха настовбурчені, і щойно виникне найменший рух, він підхоплюється й біжить. І якщо ти не вмітимеш робити так само, тобі ніколи не здолати вовка. Ось я — старий вовк, — тут Старий задоволено загиготів, — умію їсти, вмію битися, вмію спати, це — як люльку викурити, а ще вмію дрімати. Орхонські вовки люто мене ненавидять. Гадаю, коли я помру, вони згризуть мене так, що й маслачків не залишиться. Але й до Тенґера я піднімуся швидше за всіх, ха-ха-ха…

Чень Чжень, позіхнувши, сказав:

— Поміж наших молодих інтелігентів стає дедалі більше таких, хто хворіє на нервові розлади. Ось недавно одну дівчину через це повернули назад до Пекіна. Якщо так і далі піде, то незабаром більшість із нас вовки виженуть назад, за застави. Однак коли я помру, то не хочу своїм тілом годувати вовків, хочу, щоб тіло спалили.

Старий, не припиняючи сміятися, зауважив:

— Ви, ханьці, великі розтринькувачі, і від вас багато клопоту. Людина померла, а їй ще труну облаштовувати — тільки даром деревину тринькати, з якої можна було б стільки возів зробити!

— Однак коли я помру, мені не потрібна буде труна, попіл можна розвіяти, — сказав Чень Чжень.

Старий, все ще сміючись, зауважив:

— Проте, щоб тебе спалити, теж потрібна деревина! От я й кажу, що ви — тільки розтринькуєте, а ми — монголи — переходимо в інший світ економно — коли людина вмирає, її кладуть на візок і везуть на схід, а де вона впаде з візка на нерівній дорозі, там і чекатиме вовків, які з’їдять тіло.

— Однак, батьку, чи не тому ви так чините, що в степу дерев обмаль? А не тільки тому, щоб вовки віднесли ваші душі до Тенґера? — підсміювався й собі Чень Чжень.

Старий відповів:

— Не тільки тому, щоб зекономити деревину, а, головне, тому, щоб з’їдене м’ясо стало новим м’ясом.

З’їдене м’ясо стало новим м’ясом? Чень Чжень уперше чув, щоб так казали. В одну мить усе з’ясувалося. Він відразу запитав:

— Що означає: з’їдене м’ясо стало новим м’ясом?

— Степовики усе життя харчуються м’ясом і гублять для цього багато життів, тож мають гріх перед степом. Тому справедливо, щоб після смерті вони віддали своє тіло степові, тоді їхній душі не буде гірко і вона підніметься до Тенґера.

Чень Чжень засміявся:

— Це таки дійсно справедливо. Якщо згодом вовки не проженуть мене назад у Пекін, може, й моє тіло піде їм на харч. Зграї вовків з'їсти тіло людини — на один зуб, тож у пащах вовків воно зникне навіть швидше, ніж у вогні.

Старий зрадів, однак майже відразу на його обличчі з'явився вираз сумніву:

— Раніше в Орхонському степу ханьців можна було на пальцях порахувати, на всьому пасовищі було сто тридцять — сто сорок юрт, у них мешкали сімсот — вісімсот людей — і всі монголи. Але з початком «культурної революції» вас — молодих інтелігентів — прибуло більше ста, а ще понаїхали старі вояки, водії, вантажники, будівельники… Вони всі ненавидять вовків, усім їм потрібне вовче хутро, тож незабаром вовки зникнуть у пострілах їхніх