Читати книгу - "Діти"

Лису дуже кортіло з кимось відвести душу. Павук не вельми йому подобався. Мав добіса очей, і перед ним нічого не можна було втаїти. Ще й був призвичаєний вішати співрозмовнику павутину на вуха і хвіст.

— Гербіциди кляті, бодай їм добра не було. Отак просто з літака сиплють нам погибель. Нащо їм ті гербіциди, не знаєш?

— Ні, вуйку.

— Я теж не знаю, на яку твар їх сиплють. Як нанюхався їх, то вже більше нічого не внюхаю… Раніше мушка була як мед солоденька, а тепер, котру не вловлю, гербіцидом відгонить. Тьху! Якби те знав, то павуком не з’являвся б на світ! — зітхнув Павук, снуючи туди-сюди.

— Ой вуйку, я так само волів би не бути лисом!

— А ким би ти волів бути? — поцікавився Павук.

— Всім, не лисом. Може, людиною, а може, й кущиком зеленим, таким, як оце ми під ним сидимо. Нікому до нього нема діла…

— Як то нема нікому? А мені? — образився Павук. — Це, можна сказати, моя батьківщина.

«Ну, якби я був кущиком, то жоден павук не посмів би мене своїми сітями обплутувати!» — подумав лис, дивлячись, як Павук нахабно обсновує його павутиною.

— Слухайте, а добре було б, якби я людиною став? Га, вуйку?

— Ти що, здурів? Ті люди — як перекотиполе. Сьогодні тут, завтра там. Бігають, як навіжені. Я чого у ліс втік? Спокій. Ніхто мій кущ мітлою не вимітає, не миє, не вичищає. Сидиш собі, тчеш павутину, їси, потім знову тчеш, потім знову їси… Нікуди не треба спішити…

— О-ох! — зітхнув лис.

— Ти чого охкаєш?

— Я би вік отак сидів на сонячній галявині!

— А, що вже кому… Мені більше в затінку подобається…

— Мабуть, краще бути кущиком… — вирішив лис.

— То ставай!

— Як стати?

— Як хочеш, ставай. Кажи всім, що ти кущ. Може, повірять…

— Ні, не повірять! Як не повірили, що я художник, то не повірять, що я кущ.

— Е-е, помиляєшся, голубе!.. Художник не кожному вгодить, а під кущем кожен захисток знайде.

— Які ви, вуйку, мудрі! — захоплено мовив лис. — Мені би ваш розум…

— То стань павуком. Мух і на тебе вистачить. Якби не мотався так, то, може б, і був розумніший.

— Ой, правда ваша! — зітхнув лис. — Але мені б краще кущиком. Я би вже з місця не зрушився, тільки б щось їсти роздобув.

— Е ні, як вже кущ, то кущ, — заперечив Павук. — Слухай, у тебе ж листя не по сезону…

— Яке листя? — не зрозумів Мацько.

— Шерсть у тебе відтепер листям стала. Ясно? Листя в тебе по-осінньому жовте.

— Руде.

— Один дідько, чи руде, чи жовте. То, може б, ти перемалювався, чи що, на зелене? А то ніхто не повірить, що ти кущ.

— Я перемалююся. Мені що! Я ж, можна сказати, художник. Вже так себе розмалюю, що стану найсправжнісіньким кущем у лісі! — закричав радісно лис, аж павутина порвалася.

— Ой, вибачте, вуйку…

— Нічого, нічого… Я так за звичкою. Я вже поснідав і пообідав. Бувай, кущику!

— Бувайте, вуйку. Дякую! — шанобливо попрощався лис і, забувши, що він відтепер кущ, жваво вистрибнув на стежку.

Розділ X,
в якому теж нема нічого фантастичного, окрім полювання на лиса

Сонце вже помаленьку заходило, кидаючи останні щедрі промені на верхівки вишень. Лялечка нікому не признавався, що чекає на лиса. Сидів собі в садку на стільчику і був певен, що лис, коли перемалюється, обов’язково зайде йому показатись. Дід, просто смішно, ще дотепер шукає відерце з фарбою. Лис, напевно, сам принесе відерце, коли перемалюється. Ой, швидше би!

Коли він розповів Славкові про лиса, той спочатку теж не повірив. Сказав: «Не бреши!» А в самого аж очі загорілись. Потім сказав: «Якби знав, то тоді б свою рогатку дав». Хитрий який! Лис би втік і більше б не прийшов…

— Олег!