Читати книгу - "Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг"

тепер виявився схожим на пастку, нескінченним і жорстоким.

Коли Марічка вже майже втратила надію знайти Грот, раптово опинилася перед кам’яною стіною. Вона здивовано озирнулась і побачила позаду галявину. Схоже, трояндові кущі відступили. Отже, вони насправді охороняють Грот і зупиняють від необережного кроку — кроку в вогонь.

— Але я зроблю це! — відчайдушно сказала сама до себе Марічка. — Я подолаю Грот, бо мушу стати Дівою Вогню! Тільки як його відкрити?

Кам’яна стіна ожила. На ній викарбувалися сяючі букви:

Ти хочеш стати Дівою Вогню? А ти знаєш, що є три умови? Перша: Ти маєш бути рудою дівчиною…

— Так воно і є. Далі, друга умова! — нетерпляче відповіла стіні Марічка.

Друга: Ти маєш знати вогненні науки.

— Я вивчала їх.

Вона мала деякі сумніви щодо свого знання вогненних наук, оскільки не завжди добре вчила уроки, але часу на розмірковування не було. А сяючі букви не з’являлися.

— Третю, благаю! Напиши мені третю умову, — прошепотіла Марічка, торкаючись каменю. І напис з’явився. Але ось який:

Так. Їх три. Та тобі дозволено знати лише дві з них. Третя умова відома лише Червоному Королю.

— Чому ж він мені не сказав? А що як я не відповідаю цій умові?

«Хіба ти не знаєш? — прошепотів внутрішній голос. — Згориш, звісно. Грот не пробачає помилок». «Але Король пообіцяв, що я зможу його пройти!» — відповіла Марічка собі самій, та й вибору вона не мала, отже, наважилась і попрохала кам’яну стіну:

— Відкрий мені Грот! Я маю пройти його!

Щойно Перетворюючий Грот відчинився, сліпуче сяйво залило околиці. Марічка зробила крок досередини. На диво, у Гроті не було гаряче. Сяйво виявилося ледь теплим. Схоже, від нього відділяли прозорі стіни. Та невдовзі щось дзенькнуло, неначе розбилося скло — і раптом згори почало нестерпно пекти. Дівчина миттю присіла, мало не впала, й підняла руки над головою, зібравши всю свою волю. «Терпи! Не нервуйся, ти вмієш із цим впоратися!» Вона згадувала, як її вчили не підпускати до себе жар, відхиляти в інший бік полум’я. Звісно, без вогненних наук у Грот не можна було б і заходити! Марічка повільно підвелася, тримаючи руки над головою. Тепер вона відчувала таку вагу, ніби їй на руки поклали стелю. Поступово ставало легше, ніби розжарена поверхня піднімалася вище й вище. І ось вже можливо йти далі. Максимальна концентрація зусиль, готовність до несподіванок, ні на мить не забувати утримувати цей дах!

Лише кілька кроків… Марічка ще й не встигла звикнути, як почала руйнуватися права стіна. Від неї відколювалися шматки і незрозуміло, чи падали у безодню, чи просто зникали. Тепер стало набагато важче. Кожен клапоть жару слід було утримувати, не підпускати — і раптом зникла ліва стіна…

Мить Марічці здавалося, що вона не впорається з цим. Грот ніби зліпили з полум’я! Та вона йшла далі, ледь переставляла ноги, але не підпускала жар надто близько.

Дівчина думала про свою вогненну сутність, намагаючись переконати себе, що полум’я їй зовсім не страшне. «Але ж я людина, я не здатна на це! Лише сам Червоний Король може з’явитись у полум’ї і не опектися!» — розуміла Марічка.

Раптом підлога захиталась і почала танути, неначе крига. «Я не зможу пройти Грот!» — з відчаєм подумала дівчина. Тієї ж миті попереду з’явився Червоний Король. «Ти зможеш», — спокійно і лагідно промовив він і зник, неначе марево. Марічка усвідомила, що вогненної безодні більше немає, натомість — склепіння й підлога, ніби створені з блискучих кристалів. Це було навіть прекрасніше за тронну залу в палаці Вогню. Марічка побігла до виходу, який нарешті з’явився попереду.

Зовні на неї чекала Арсеніка. Марічка мружилася від сонця і намагалася зібрати до купи думки. На диво, вона геть не пам’ятала, що має робити далі.

— Ти тепер Діва Вогню, — промовила Арсеніка.

— Так, мабуть.

— А мені Король навіть не дозволив наблизитися до Перетворюючого Гроту, коли я була в його замку минулого разу. Але я не ображаюся. Навіть за те, що опинилась у в’язниці через той плащ. Він не повірив, що ти сама віддала мені плаща, уявляєш? — Арсеніка сумно посміхнулась. — Ти потрібна Королю, а я піду.

— Куди ти? — запитала Марічка.

— Повернуся до дідуся. Я була невдячною онукою. Спробую виправитись.

І вона пішла. Марічка хотіла згадати, що сталось і чому вона