Читати книгу - "Дев’ять кроків назустріч вітру"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Це було зовсім не таке світле вмирання, про яке він вичитував у книжках. Воно було гидке.
— І що ця інфекція змінює? — запитав у лікарки Бенедикт після всіх лікарняних процедур.
— Що тобі буде важче, — відповіла Наталя.
Збоку сиділа Анна і дивилась на це все порожнім поглядом.
— Важче? Погляньте на мою руку! — мовив він, показуючи лікарці сіпаючі пальці. Вона нічого не відповідала. — Я зможу сьогодні покинути лікарню? Я хочу бути на презентації своїх пісень.
— Звісно, — кивнула лікарка. — Ти зможеш усе, що захочеш. Просто тобі доведеться бути обережнішим.
— Я й так обережний.
— Ти молодець. Кілька годин ми ще за тобою подивимось, а потім можеш іти.
Лікарка вийшла, а Анна піднялась, ніби теж хотіла йти.
— Ти йдеш кудись?
— Так, — глухо відповіла вона. — Усе так швидко відбувається, Бенедикте. Мені треба побути на самоті. Я зателефоную Лізі, Пилипу і Максу, щоб прийшли посиділи з тобою.
Він нічого не відповідав, просто дивився, як кохана покидає палату. Йому було важко, але він не міг і уявити, через що проходить вона. Він картав себе за все, що вона повинна була терпіти. Усе, чим він міг їй допомогти, — так це давати побути на самоті, без зайвих запитань.
Потім прийшли Ліза, Пилип і Макс і забрали його додому, але Анни там не було.
Попри те що друзі заспокоювали Бенедикта тим, що Анна разом з Рутою вже в клубі, де проходитиме презентація альбому, хлопець почувався спустошеним. Йому було дивно їхати туди без неї, навіть якщо вона й дійсно там його чекає і буде підтримувати. Це був його тріумф — він хотів його ділити з коханою.
Бенедикт дуже боявся. Він боявся кожної зміни у своєму організмі. Він навіть уявити не міг того, що з ним зараз відбувається. Він не здавався лише заради мистецтва. Заради сьогоднішньої презентації, заради своєї збірки. І, безсумнівно, він не здавався через Анну.
Коли вони приїхали в клуб і Бенедикт пересів з машини у крісло, їх одразу оточили журналісти, спалахи фотокамер і запитання. Таня з Бенедиктовими друзями розганяла їх, як тільки могла. Це дивувало хлопця і водночас тішило. Він досяг того, чого бажав усе життя, — його талант помітили, ним зацікавилися. Тепер лишилось їх усіх змусити звернути увагу на хворобу. Здається, він саме тоді, коли пропихався серед натовп у клуб, заприсягся собі, що перед тим, як померти, приверне увагу суспільства до проблем, які сам проживав.
У клубі були десятки людей. Усі чекали на нові пісні Рути Кулакової, кричали і раділи. Охоронці провели друзів у відведене спеціально для них місце перед сценою. На сцені поки нічого і нікого не було, окрім чорного фортепіано й музикантів.
— Де Анна? — спитав Бенедикт. — Чому її тут немає?
— Це сюрприз, — промовила Таня. — Поки про це не думай! Просто насолоджуйся концертом, добре? Без тебе всього цього не було б.
— Ну, добре, — мусив миритися хлопець.
Рута Кулакова захоплювалась Бенедиктом, але він захоплювався нею не менше. Вона була неймовірно талановитою. Ці останні місяці, які він з нею співпрацював, його в цьому переконали. Але того вечора він вперше бачив її на сцені. Вона була і вогнем, і водою, і землею, і вітром — вона була сукупністю всіх стихій. Кожну пісню вона пропускала крізь свою душу і закохувала у неї весь той набитий людьми клуб. Вона з ними спілкувалась, розказувала їм щось. Казала, що останні місяці змінили її назавжди.
Люди їй вірили. Бенедикт їй вірив теж. Ці пісні нагадували йому весну. Запашну, всіяну прекрасними квітами і блакитним небом. Він не вірив, що це його вірші. Це було щось неймовірне. Люди сміялися, кричали, плакали. Це був найкращий день у Бенедиктовому житті.
Слухачі не хотіли відпускати співачку зі сцени. Кілька годин концерту промайнули, як кілька секунд. Бенедикт і всі, хто був поряд з ним, теж не хотіли, щоб концерт закінчувався. Він бачив щасливі обличчя друзів, Рутиних знайомих… Усі вони хотіли чути ще ті пісні. Вони направду були мистецтвом, якого українська музика ще не знала. Бенедикт був радий, що допоміг співачці повернутися до улюбленої справи.
Та Рута, проспівавши декілька разів на біс, все-таки залишила сцену.
— Це був прекрасний концерт, — говорила вона перед тим, як піти. — Він доказ того, що навіть приречена людина може літати, коли падає у прірву. Всі ці слова… Всі ці пісні, які ви чули сьогодні… Всіх їх написав хлопець, який зараз тут… Хлопець, який бореться за своє життя кожного дня. Ми, здорові люди, не маємо бути до цього байдужими! Ми маємо допомагати і підтримувати… — Зал настільки зашумів аплодисментами і криками, що Руті довелось почекати кілька секунд, щоб продовжити: — Мене історія Бенедикта Креха зачарувала… Вона, попри всю свою трагічність, насичена щастям. І зараз на цю сцену вийде дівчина, яка теж у цьому переконана.
Бенедикт роззявив рота з подиву. Якби він мав здорові ноги, вони, безперечно, йому б підкосилися. Зі сцени пішла Рута, але натомість вийшла Анна. Вона мружилась від світла прожекторів, переживала і не могла повірити, що робить це.
— Доброго вечора, — сказала дівчина, підійшовши до мікрофону. — Мене звати Кравчишин Анна… Я дівчина Бенедикта Креха, автора тих пісень, які ви сьогодні чули. Я познайомилася з ним на початку літа, коли він втік від батьків і переїхав у наше місто. Він одразу мене зачарував. У нас із ним було і, не сумніваюсь, буде ще багато прекрасних днів. Але я хочу сказати вам, що він зовсім не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дев’ять кроків назустріч вітру», після закриття браузера.