Читати книгу - "Смерть у Києві"

саней, блиску золота й срібла на зброї, не чутно було б сміху княжни Ольги, що зігрівав найтвердіші серця і найчерствіші душі.

Першого дня їхали швидко, обминали близькі поселення, звідки давно вже взято все належне для Суздаля, бралися в глибінь пущ, скаламучуючи їхнє віковічне безгоміння людськими перегуками, дзвенінням зброї, пирханням коней, рипінням полозків.

Траплялися їм поодинокі осади, похмурі й неприступні, — чотирикутні тісні двори, обставлені звідусюди міцними забудуваннями з необхватного колоддя, глухі, як беззоряна ніч. Селища теж складалися з таких неприступних дворів, тісно притулених один до одного, накритих однаково зсірілим від негоди тесом, мовби схованих під величезним суцільним щитом.

Ще нагадували потворних, небаченого розміру черепах, що виповзли на освітлювані сонцем колорічкові схили, на береги озер, на краї галяв. Не вели туди широкі дороги, а лиш манівці поміж лісами й трясовинами, коли й були тут улітку сякі-такі стежки, то позавалював їх сніг, і людські поселення здалеку вражали своєю відрізаністю від світу і здавалися мертвими, тільки зблизька, коли княжий похід зачіпався за край смачного диму, прибиваного морозом до землі, коли око запримічало людський рух поміж: дворами, коли темніли коло річкових ополонок зігнуті постаті жінок, що прали шмаття, коли в стайнях назустріч княжим коням іржали сивки й вороньки, тоді тебе огортало передчуття тепла, спочинку і чогось незнаного, очікування пригоди й приємної несподіванки від зустрічі з людьми.

Для князя та його людей, здавалося, не було тут нічого незнаного й несподіваного. Ніхто не віддавав ніяких наказів, усе робилося мовби само собою, а тим часом князівська валка щораз меншала, розповзалася по зустрічних оселях, розходилася вбоки, охоплюючи цей лісовий край широким засягом, — тільки головний загін, очолюваний Долгоруким, і далі прорізав нетрі навпростець і йшов швидко, без зупинок і без заїздів.

— Мономах за день їздив з Чернігова до Києва, — казав Юрій Дулібові, — а ми й половини того не здужаємо, бо день зимовий, а шляхи, лікарю, в нас нетоптані.

Дуліб довідувався, що тут є села княжі, які дають хутра, мед і віск, утримують княжих ловців з псами і соколами, дають підводи для княжого товару, воїнів для походів, хоч воїни ті озброєні бувають і найгірше: загострений дрюк править за списа, а кількаразово пропарена шкіра з грубого звіра йде на панцир, коли це так можна б назвати. В селах боярських більше вирощувано хліба, і осідав він у коморах теж боярських. Грубий звір у лісах здебільшого вважався власністю можних, простий люд міг полювати безкарно лиш на дріб'язок: зайця, червону лисицю, білку. Турів і лосів бито й солено для військових запасів, на ведмедя, оленя, вепра лови влаштовували тільки княжі та боярські ловці, навіть рибу ловити в багатьох місцях дозволялося тільки стоячи на ногах, себто простою снастю, бо вже, скажімо, невід можна запускати слов'янським звичаєм не інакше, як лежачи над водою на човні.

Поза всім, до найзвичніших старань і обов'язків, водночас і до найтяжчих, належало насипання гребель на багнах, ставлення мостів на ріках і ручаях, пробивання просік у борах. Хоч лісу було тут доволі, та не всяке дерево дозволене було для люду, іноді, окрім хмизу для палива, міг чоловік зрубати хіба що деревця для оскіпища, на більше ж замахнутися безкарно не насмілювався. З особливою пильністю зберігалися липові гаї, які давали мед, і дубові ліси. Дуби в цій землі, надто ж довкола Москви, росли такі високі й рівні, що ціновано деякі з них і в сто гривень. І це тоді, коли цілі села куповано за два воли, за шість ліктів сукна брунатного і за кілька шкурок лисячих або за двадцять гривень срібла і за дві сукні.

Та то все було десь, мов у казці: весела риболовля, пухнастий звір, світлі дубові ліси. А тут тягнулися без кінця соснові бори, перелітали між деревами важкі, пухнасто-сиві од морозу птахи, проламлювався подеколи крізь хащі великий звір, світилася на урвиськах пісна глина, на понурім тлі замерзлих боліт і лісів сіро тьмяніли нечисленні людські оселі, — ніщо не вабило тут ока, і треба було довго їхати Дулібові, аж поки збагнув він, що тільки запекле змагання з дикою природою зробило дорогою для людей оцю неласкаву землю.

Видно, і князь оцей, хоч пам'ятає все життя Київ і рветься до нього серцем і душею, любить свою землю і навряд чи зміняв би її на щедру, теплу й запашну землю півдня.

Надвечір в'їхали вони в невеличке селище. Становило собою, власне, одну нерівну вулицю, тісно обставлену дворами, кожен з яких був окремим світом, укріпленням, родом, господарством, мало не державою. Але проскакав по вулиці княжий підвойський, оголосив про прибуття високого гостя, і хоч неохоче, але стали відчинятися двері, відхилятися ворота, вигулькнуло одне, друге, третє обличчя, вийшов зустрічати князя його тіун, розведено всіх на ночівлю — князів до тіунової оселі, Дуліба з Іваницею до сусіднього двору; дружинники мерщій взялися різати худобу, розкладати вогнища. Якби взимку могла налітати сарана і добиратися аж до цих північних країв, то цей наїзд можна б сміливо було зрівняти з отим лихом, але, правду кажучи, княжі посіпаки страшніші були за сарану.

Господиня Дуліба та Іваниці, висока, маломовна жінка, відвела їх до холодної горниці, де, здавалося, стіни заінеїлися від морозу навіть зсередини.

— Оце! — цмокнув Іваниця. — А тепліше нема?

Жінка мовчки показала їм темну, задимлену половину, де коло вогню тулилося двоє дівчаток, третя дівчина, висока, білява, стояла під стіною і без особливої привітності дивилася на ночувальників.

— Господаря не маєте? — співчутливо поспитав Дуліб, щоб злагіднити серце хазяйки своєю доброзичливістю.

— В лісі, — сказала жінка. І не знати було, чи господарчі потреби загнали чоловіка в такий мороз до пущ, а чи просте небажання траплятися на очі княжим людям.

Іваниця тим часом не гаяв часу, мерщій підступився до високої дівчини.

— Як звешся? — спитав тихо.

— А ніяк.

— Я Іваниця. З Києва. Не княжий. Сам по собі.

— То й гаразд.

— І не скажеш, як звати тебе?

— Нащо тобі? Удосвіта поїдеш.

— Поїду, — зітхнув Іваниця. — Але вернувся б.

— Не вернешся. Ніхто не вертається.

— Гаразд, переспимо під кожухами, — сказав Дуліб, — не звикати. А часто у вас княжі люди бувають?

— Коли хочуть, — була відповідь.

Тут прийшов Вацьо і повідомив, що Дуліба та Іваницю запрошує до вечірньої трапези князь Юрій.

Княжий тіун, на відміну від інших поселян, мав будинок на два поверхи. Внизу була поварня і помешкання для тіунової родини, верх відведено під велику горницю і дві затишні повалуші. В горниці й у повалушах палали в