Читати книгу - "Небезпечнi мандри"

він вискочив на край канави, на нього впало світло ліхтарика, й люди побачили його червоні очі й білий хвіст.

— Глянь, там дикий кріль!

— Ага, значить, і наші недалеко. Не треба стріляти, чуєш? Краще наших пошукаймо!

Ліщина наздогнав Кульбабу й Копичку в канаві.

— Біжи швидше, якщо можеш! — попросив він Копичку. — Люди вже близько!

— Далі канава засипана! Нам доведеться вилізти з канави на видноту, щоб іти далі! — сказав Кульбаба.

Ліщина понюхав те, що було попереду. Зразу ж за ведмежиною, канава була засипана землею, бур’янами і всяким сміттям. Їм треба було вибігати на відкриту місцевість! А люди наближалися, і промінь ліхтарика нишпорив по живоплоту, блискав по ведмежині понад їхніми головами. За кілька метрів від того місця, де заховалися кролі, земля задвигтіла від важкої ходи. Ліщина обернувся до Кульбаби.

— Слухай! Я зараз побіжу до протилежної канави, і люди помітять мене. Вони, я певен, спробують засліпити мене своїм світлом. Тим часом ви з Копичкою вискакуйте з канави й мчіть просто до повітки з буряками! Сховайтесь там і ждіть мене! Все!

Для суперечок не було часу. Наступної миті Ліщина вискочив із канави майже з-під ніг двох чоловіків і помчав полем.

— Он він!

— Засліпи його!

Кульбаба й Копичка вилізли на край канави й побігли стежкою. Ліщина, переслідуваний променем ліхтарика, вже був майже добіг до протилежної канави, коли зненацька відчув сильний удар по задній лапі й гострий, пекучий біль у боці. Через мить почув звук пострілу. Летючи перевертом у кропиву на дні канави, виразно пригадав запах бобового цвіту при вечірній заграві. Аби ж то знаття, що в людей рушниця!

Ліщина поповз по заростях кропиви, волочачи за собою поранену лапу. За хвилину над ним з’являться люди з ліхтариком і заберуть його. Спотикаючись, він заспішив на трьох попід внутрішньою стіною канави, відчуваючи, як кров заливає лапу. Раптом його ніс уловив якийсь наче протяг, дух сирості й гнилизни; біля самого його вуха гучно зашептала порожнеча. Значить, він дістався до отвору якогось водостоку. Перед ним був гладенький холодний тунель, трохи вужчий за кролячу нору, але все ж досить широкий. Прищуливши вуха й притиснувшись животом до мокрого дна, він проліз в отвір, штовхаючи перед собою купку рідкої грязюки. Почувши, що тупотіння наближається, завмер, затамувавши подих.

— Чи ж не промазав ти, Джоне?

— Точно попав! Он бачиш кров?

— Ну, це ще нічого не значить. Хоч і поранений, а мабуть, дмухнув він до лісу.

— Десь він тут, у кропиві… Ні, таки нема!

— Ну, то й нічого товктися тут до ранку! Нам би половити наших, що повилазили з клітки! І треба ж було тобі бахкати з тої пукавки! Вони й сипонули врозтіч з переляку. А пораненого пошукаєш завтра, якщо він десь тут.

Знов запала тиша, але Ліщина так і лишився лежати в шепітливій прохолоді тунелю. Крижана втома скувала його, й він поринув у дрімотне заціпеніння, відчуваючи тільки ниючий біль. Через якийсь час тоненька цівка крові закрапотіла в порожню, стоптану людськими черевиками канаву.

Кучма саме лежав у соломі поруч Ожини, коли метрів за двісті від повітки пролунав постріл. Інстинкт — тікати! — підкинув його, мов пружина, але Кучма тут-таки схаменувся і звелів кролям:

— Не бігти! Тікати нікуди! Поблизу немає нір!

— Треба тікати далі від рушниці! — мовив Ожина, повертаючи білками витріщених очей.

— Стійте! — звелів Кучма, дослухаючись. — Наші біжать, униз стежкою! Чуєте?

— Я чую, що біжать тільки двоє кролів, — сказав, помовчавши, Ожина. — І один з них біжить з останніх сил.

Вони перезирнулись і стали чекати. Тоді Кучма знов підвівся:

— Всі лишайтеся на місці! Я приведу їх.

Край стежки він побачив Кульбабу. Той умовляв виснажену Копичку, яка припадала на одну лапу.

— Швидко сюди! — сказав Кучма. — Ради Фрітха, де Ліщина?

— Люди застрелили його! — видихнув Кульбаба.

Вони приєдналися до решти п’ятьох у повітці, й Кульбаба заговорив, не чекаючи запитань:

— Люди застрелили Ліщину! Спочатку вони спіймали Лавра й знов посадили його в клітку, а тоді прийшли по нас. Нас троє опинилося в канаві, з якої не було виходу. Ліщина сказав, що вибіжить, щоб відвернути від нас увагу людей і дати нам утекти. І побіг до іншої канави. Але хто ж знав, що ті люди з рушницею?!

— А ти певен, що Ліщина вбитий? — спитав Вероніка.

— Я не бачив, щоб у нього влучили, але стріляли зблизька!

— Треба почекати, — сказав Кучма.

Вони довго чекали. Нарешті Ожина й Кучма обережно пішли вгору стежкою. Вони дійшли до канави, побачили, що земля на її дні затоптана черевиками й забризкана кров’ю, і вернулися до всіх.

Дорога додому зайняла кілька тяжких годин. Троє хатніх кролів кульгали й насилу повзли вперед. Коли нарешті вони добулися до підніжжя пагорба, Кучма звелів Ожині, Вероніці й Козельцю йти в колонію, а сам зостався з трьома хатніми кролями в долині, щоб дати їм перепочити. Ожина, Вероніка й Козелець підійшли до букового лісу, як засіріло небо на сході, й назустріч їм по мокрій траві кинувся якийсь кріль. Це був П’ятий.

Ожина зупинився, а Вероніка й Козелець мовчки пройшли до нір.

— П’ятий, — сказав Ожина. — У нас погані вісті! Ліщина…

— Я знаю, — перепинив його П'ятий. — Я все знаю!

— Звідкіля? — вражено перепитав Ожина.

— Щойно, як ви підходили сюди по траві, я побачив позад вас четвертого кроля, — тихо мовив П’ятий. — Він кульгав і весь був залитий кров’ю. Я побіг до вас, щоб довідатися, хто це, і тут з’ясувалось, що вас тільки троє і ви