Читати книгу - "Небезпечнi мандри"

І він задивився на долину, мовби все ще шукав очима закривавленого кроля, що розтав у ранковій імлі. Ожина мовчав, і тоді П’ятий спитав його:

— Що ж скоїлось?

Коли Ожина все йому розповів, П’ятий вернувся до колонії і забився у свою порожню нору. Згодом Кучма привів хатніх кролів і негайно скликав усіх до Сотів на збори. П’ятий не з’явився.

Новим кролям випала така сумна зустріч. Навіть Дзвіночок не спромігся бодай на одне веселе слово. Кульбаба карався думкою, що міг не пустити Ліщину, побігти замість нього від канави до канави. Збори закінчилися понурим мовчанням.

А пізніше того самого ранку до колонії прикульгав Падуб із своїм загоном. Із трьох його товаришів тільки Срібний був неушкоджений і тримався бадьоро. У Жостіра була рана на писку, а Суниця весь дрижав і здавався хворим од виснаження. Посли не привели з собою жодної кролиці.

П’ятий лежав на долівці у своєму лігві. Надворі на пагорбах панував ясний, спекотний полудень. П’ятий то засинав неспокійним сном, то прокидався. Вся волога в норі випарувалась, і зі стелі сипались струминки сухої землі. Одна струминка сипонула йому на голову, I спросоння він прожогом вискочив з нори, а тоді отямився й вернувся назад. Прокидаючись, він щоразу згадував про смерть Ліщини й щоразу переживав страшний здогад, який пронизав його, коли перед його очима тінь кульгавого кроля розтала в ранковому світлі. Де ж той кріль зараз? Куди він подівся? П’ятий спробував пройти за ним плутаними стежками своїх думок через холодний, зарошений шпиль у сповиту ранковою млою долину…

Туман клубочився довкола П’ятого, але він уперто продирався крізь зарості кропиви та будяків. Зненацька той кріль, що кульгав попереду, зник. П’ятий зостався на самоті. Йому стало страшно, але звідусіль линули знайомі змалечку звуки й запахи… Це ж те саме поле, де він з’явився на світ! Тільки довкола не було вже літнього буйнотрав’я. П’ятий ішов попід квітучим терном. Ось він перейшов струмок і рушив нагору, до стежки, до того місця, де вони з Ліщиною колись натрапили на дошку з оголошенням. Чи ж та дошка все ще тут? Він боязко підвів очі, але за туманом нічого не було видно. Піднявся ще вище й раптом побачив нагорі чоловіка, який порався коло купи знарядь: там була лопата, мотузка й ще якісь дрібніші речі, призначення яких він не знав. Дошка з оголошенням лежала на землі, але вона, здавалось, поменшала й кріпилася тепер до одного довгого чотиригранного стовпця із загостреним вільним кінцем, щоб легше було забити в землю. Біла поверхня дошки була так само біла й покрита гострокутними чорними паличками. П’ятий, вагаючись, вийшов нагору й став біля самого чоловіка. Той, нагнувшись, зазирав у глибоку вузьку нору. Чоловік повернув голову до П’ятого. Обличчя його сяяло добродушністю, яку може показати своїй жертві казковий велет-людожер, поки вважає, що ще не настала пора вбити жертву й з’їсти.

«Як ти думаєш, що я роблю, га?» — спитав він П'ятого. «І що ж ви робите?» — тремтячи від страху, перепитав П’ятий. «А ставлю ось цю дошку, — відповів чоловік. — І ти хотів би знати, для чого?» — «Так!» — прошепотів П’ятий. «Це для твого друзяки Ліщини! — пояснив чоловік. — Нам треба вивісити про нього оголошення. А що говориться в тому оголошенні, як ти думаєш?» — «Не знаю! Хіба дошки можуть говорити?» — спитав П’ятий. «Можуть, ще й як! — відповів чоловік. — Отож-бо й є, що ми знаємо більше за вас. Ось чому вбиваємо вас, коли маємо охоту. А зараз, якщо хочеш, то поглянь на цю дошку — може, й справді знатимеш більше!»

Крізь мертвотно-сизий туман П’ятий задивився на дошку. І враз чорні палички замигтіли на білій поверхні, попідводили свої гострі клинцюваті голівки й залящали водно, наче виводок малих ласиць. Їхні жорстокі й знущальні голоси долинали до нього немов здалеку, немовби вуха йому засипало піском. «На згадку про Ліщину-ра! На честь Ліщини-ра! На пам’ять про Ліщину-ра! Ха-ха-ха-ха!»

«Ну, тепер ти втямив? — спитав П’ятого чоловік. — Треба тільки забити цього кілка в землю, і тоді я повішу на ньому ту Личину чи Ліщину. Як вішають злодюжку-сойку чи старого горностая. Отак візьму й повішу!» — «Ні, не треба! Не робіть цього!» — закричав П’ятий. «Та от заковика: я його ніяк не дістану! — провадив чоловік. — Тому й повісити не можу. Бо він заліз у цю кляту нору, ось куди він заліз! Заліз, коли я все вже наготував!»

П’ятий підповз до самісіньких чобіт чоловіка і зазирнув у нору чи то в яму. Вона була округла. Округлим колодязем, складеним із випаленої глини, вона прямовисно йшла в глиб землі. П’ятий покликав: «Ліщино! Ліщино!» Там, глибоко-глибоко, щось ворухнулось. Він хотів ще гукнути, але тут чоловік нагнувся і вдарив його по голові межи вух!..

П’ятий борсався в густій хмарі м’якої, мов пил, землі. І хтось примовляв:

— Спокійно, П’ятий, спокійно!

Він сів на задні лапи. Йому так засипало піском очі, вуха й ніздрі, що він втратив на хвилину нюх. Він обтрусився і спитав:

— Хто тут?

— Це я, Ожина! Прийшов перевідати тебе. Все гаразд! Просто на тебе впало трохи землі зі стелі, от і все. Сьогодні по всіх норах сиплеться земля зі стель, це від спекоти! Але, може, й добре, що тебе розбудило, бо тобі щось погане снилось: ти молотив лапами й гукав Ліщину! П’ятий, бідолашко! Треба якось перенести це страшне горе. Всі ми колись перестанемо бігати…

— Скажи: зараз вечір? — спитав П’ятий.

— Ні, ще не вечір, але вже далеко після ні-Фрітха. Знаєш, Падуб вернувся із своїм загоном! Суниця ледь живий, і вони не привели жодної кролиці! Погано, дуже погано! Падуб досі спить — такий знеможений. Пообіцяв, що все розповість нам увечері. Коли ми сказали йому про сердешного Ліщину… П’ятий, ти ж не слухаєш!

— Ожино, ти пам’ятаєш