Читати книгу - "Калейдоскоп часу"

інтересів. Бо я говорю про тебе. Себто це вони говорять про тебе. Тому вони мене з тобою і запросили на день народження. Дитячий. Сьогодні ввечері. Вони думали, що це смішно. Я навіть посміялася з ними разом, щоб їх не засмучувати».

«Мені здається, що це не смішно». Я присів із нею поруч. «От і мені здається, що це не смішно». – «Але я б із цього приводу не ридав, як не знаю хто». – «Напевне, це смішно виглядає, так. Я б і сама, якби в мене був інший настрій і стан, не звернула на це уваги. Відповіла б, що це невдалий жарт, та й годі. Але ти розумієш… навіть не знаю, чому я все це тобі розповідаю. Як ти думаєш, чого в мене немає дітей?» Я про це не думав. Так і сказав: «Звідки мені про це знати? Може, ти їх не хочеш, не всі люблять дітей».

«У мене було три викидні. Останній два роки тому, саме цього дня. Насправді я б не дуже переймалася, тому що мій чоловік… Він мав певні проблеми зі здоров’ям. Але він був уже третій. Це як убивство через необережність, розумієш? Я ж знала, що мені слід бути уважнішою, не ризикувати, не їхати кататися на конях». – «А ти каталася на конях?» – «А я каталася. Я ще тоді думала, а чи не умисно я таке вчинила? І не знайшла відповіді». – «А ти могла б умисно?» Вона, здавалося, мене не чула. «Коли це сталося вперше, я відчувала шалену провину, неймовірну, я не могла вислуховувати ніяких слів співчуття, тому що вважала себе винною в усьому. Зараз я тобі розповім одну… не дуже приємну дитячу історію, не можу не розповісти, душу рве, от зараз тільки ковтну ще цього пійла…»

Одна неприємна дитяча історія Шу

Моя історія доволі банальна, але в цілому вона може слугувати ілюстрацією на тему статевої безграмотності підлітків вісімдесятих років минулого сторіччя. Можливо, зараз, за умов наявності доступної відповідної літератури, це і втратило актуальність. У ті часи, коли в мене розпочався статевий розквіт, мало хто переймався питанням контрацепції, навіть про презервативи, які тепер можна придбати біля кас будь-якого супермаркету, знання були поверхові та мізерні.

Мені було чотирнадцять років. І статеве життя я вже вела. Я не знала тоді, що треба відслідковувати свої критичні дні, нічого не відмічала на календарику, а якби й відмічала – не знала б, для чого і що з цим робити. Та й узагалі я довіряла своєму хлопцю тільки на тій підставі, що він був дорослий та досвідчений. Я була переконана, що він усе знає і сам про все потурбується; про вірогідність того, що я можу завагітніти, я не думала. Я була школяркою і не бачила вагітних школярок, знала, що деякі дівчатка з мого класу теж сплять із хлопцями, але не вагітніють. Із цього всього я зробила висновок, що школярка в принципі завагітніти не може, бо це неправильно і такого не буває. Я вважала: мій дорослий хлопець є гарантією того, що завагітніти – це не про мене, він не якась мала нетяма.

Сигнал тривоги подала моя мати. Ти вже вибач за деталі, але тоді не було такої відомої на цілий Усесвіт речі, як гігієнічна прокладка, зараз діти про це віршики складають, сама чула. Тоді жінкам доводилося користуватися ватою, марлею та ганчірками. Маму зацікавило, а чому кількість вати, марлі та бинтів, якими я користувалася, залишилася незмінною. Вона не підозрювала мене в тому, що я вагітна, та хай Бог милує, їй на думку не спадало, що я можу з кимось спати, крім іграшкових ведмедиків. Мати, можливо, і подумала, що в мене затримка, але в моєму віці це було природним явищем, цикл іще не впорядкувався. Вона просто поцікавилася, а чи не треба купити ще марлі, помітила, що марля є, і запитала, чи нормально я почуваюся. Не знаю, як і чим це пояснити, але коли мати почала цю розмову, мене кинуло в жар, тому що я зрозуміла ЧОМУ. Не знаю, як мені, яка не замислювалися навіть про можливість вагітності, стало зрозуміло: я завагітніла, але то був факт. Я це зрозуміла. Мене не нудило, нічого особливого за собою я не помічала. Але я це знала. Утім, мені було необхідно підтвердити або розвіяти підозри. У той час не було такої жіночої забавки, як тести на вагітність. Залишався один шлях – гінекологи.

Потім була паніка. Така паніка, коли ледь стримуєш внутрішнє виття, усе палає: обличчя, нутрощі, пах, така пожежа, яку не знаєш, чим згасити, серце вистукує перше запитання: «Кому розповісти, щоб не почуватися самотньою?» Та друге: «Що робити?»

Першим рішенням, яке я схвалила, було нічого не розповідати батькові дитини. Це виглядало дивним, але він був дуже агресивною людиною, неврівноваженою, мені здалося, що за цю вагітність він здатний мене скалічити. Я думала, що він може віддати мене до рук лікаря-вбивці й позбудеться і мене, і дитини. Адже він вів статеве життя з неповнолітньою. А за це передбачалася кримінальна стаття, інколи його друзі жартома нагадували йому про це. Немає вагітної «малолєтки» – немає статті. Немає страху. Звідки такі думки? Не знаю.

Одного разу він вирішив, що я зрадила йому. Підійшов, коли я сиділа на огорожі біля мого будинку, за якою були сходи, що вели до підвалу, та легко штовхнув. У мене була добра спортивна реакція, і я встигла зачепитися ногами за металевий шворінь огорожі. Та він вдарив мене по ногах так, що вони відчепилися від шворня, і я покотилася сходами, проїхалася по них головою, тілом. Коли я підвелася, його вже не було поряд, поруч була моя подруга, якій я розповідала, що бачу чудові кольорові кола, які миготять, наче барвисте пір’я павича, у моїх заплющених очах. Він не повертався до цієї події, не вимагав пояснень і сам нічого мені не пояснював. Але відтоді в мені народився тваринний страх перед ним. Бачив, як пригинається собака, яку ти хочеш покликати, щоб погладити, а вона, та, що завжди відчувала на своєму тілі каміння та стусани, труситься та відстрибує від твоєї лагідної руки?…