Читати книгу - "Вийди і візьми"

звівся до продавання за ціною бодай трохи вищою, ніж та, за яку власник був ладний розстатися. Згодом у рух пішли томи, знайдені на макулатурі, що виявилося справжнім клондайком: енциклопедії, фахові та художні видання, фотоальбоми й цитатники з висловлюваннями визначних людей. Їх підбирали, відчищували і підклеювали, після чого книжки розпочинали нове життя.

Справою опікувалися люди освічені й начитані, провина яких полягала лише в тому, що вони не сподівалися віража, на якому їх було викинуто з фургона історії, що навіжено торохтів вибоїнами новітнього часу. Вони відтворювали відсутні сторінки напам’ять, списуючи дрібним каліграфічним почерком аркуші, які потім акуратно вклеювали на потрібне місце. У такому вигляді книжка існувала в єдиному екземплярі — достатній аргумент, аби не пошкодувати копійчини.

Початок гріхопадінню книжкового базарчика поклало розформування читальні однієї з тих фабрик, труби яких безкарно кіптюжили небо, і здавалося, що так триватиме вічно. Читальню було створено для робітників, які не мали часу нею користуватися, що не заважало обом бібліотекаркам, які її обслуговували, не тільки підтримувати увірені їм фонди в належному стані, а й дбати про їх поповнення з реверансом у бік професійної галузі, якій відводився окремий стелаж.

Турбота про читальню виявлялась у щотижневому витиранні порохів і генеральних прибираннях, під час яких полиці звільнялися від книжок, відкриваючи доступ до найпотаємніших закапелків, у яких чорніла павутина, а також у підливанні кімнатних рослин, що мірою розростання переселялися з затісних ємностей у місткіші. Раз на рік, пізньої весни або раннього літа, вазони виносили на подвір’я, де вони стояли тиждень або й два, вдень на сонці, ввечері орошувані водою.

Передплачували й періодичні видання, що їх ніхто, крім бібліотекарів, не читав. Упродовж січня-лютого зі старої преси робили підшиву, і бібліотекарка наклеювала дві етикетки — велику на лицьовий бік і вузьку на торець — з назвою видання і цифровим символом відгомонілого під конфеті й салюти року. Користуючись свободою дій, що була радше наслідком недогляду, ніж довіри, одна з двох бібліотекарок за мовчазного потурання напарниці та в обхід керівництва передплатила для свого небожа журнал «Юний натураліст», потай виносячи його з підприємства. Досягши п’ятдесятип’ятирічного віку, ця жінка радикально змінила свій ґардероб, з’явившись одного дня на роботу в суворому костюмі замість узвичаєної спідниці.

Час працював на винуватицю, яка в такий вік спромоглася гідно відповісти на віяння моди й емансипації. Під костюмом ховався журнал. Раз на місяць, покидаючи приміщення, ця Ґертруда Стайн застромляла свіжий випуск «Юного натураліста» за пояс і на всі ґудзики защіпала жакет. Не маючи власних дітей, вона полюбила небожа як рідного сина і навіть дужче, пестячи винятковою увагою та вволюючи кожну забаганку. Поряд із тістечками та дрібничками, що купувала щоразу, як вирушали вдвох на прогулянку (згодом він залишався у неї на вихідні і робив домашні завдання), вона дбала про те, що називається розширенням обріїв, до якого в її розумінні заборонена гра в покер належала так само, як п’ятірки у школі, читання книжок і відвідування музеїв.

Уже тоді її підопічний спізнавав нестримний потяг до живого довкілля і таємниць природи, вивчивши назубок класифікацію видів за Карлом Ліннеєм, тоді як його однолітки ганяли опуку на футбольному полі. Латинську мову йому приватно викладав доцент місцевого інституту, її приятель, якого вона щедро винагороджувала, коли небіж ішов і залишались удвох.

Аби не накликати підозр, вона заздалегідь відчиняла свою шкірзамінникову торбинку з дзеркальцем, помадою і гаманцем і так, пройшовши крізь прохідну, покидала територію фабрики, щоб по якімсь часі таким самим способом повернути журнал до книгозбірні, лише зрідка дозволяючи вирізати певний малюнок, статтю чи фотографію. Така легковажність мало не окошилася на ній, коли одного разу секретарка партійного комітету, яка стежила, щоб фабрика вчасно оформлювала передплату на «Комуніст», якого ніхто не читав, сама ж вона брала до рук ознайомитися з постановами пленумів і партійних з’їздів, влетівши до читальні, плюхнулася на стілець і схопила перший-ліпший часопис, яким виявився «Юний натураліст». Розгорнувши його на сторінці з відсутньою фотографією й обурившись до глибини душі, зиркнула на бібліотекарку крізь прямокутник діри поглядом, що бездоганно заповнив відсутність бенгальського тигра. Бібліотекарку, корінну жительку в місті, де майже не збереглося постійних родин, цей промовистий погляд, утім, не злякав — не боялась ні дідька, ні партійної влади.

— Ці чоловіки — як малі діти. Хто би подумав, що вони на таке здатні? — мовила, вправно заторкнувши потрібну струну.

Мовби ненароком вона вже тримала в руках, простягаючи секретарці партійного комітету фабрики, на якій сімдесят відсотків працівників були чоловіками, отриманий напередодні номер «Комуніста».

— Негідники! Пітекантропи, — обурювалась та, заглиблюючись у постанову чергового пленуму.

Секретарка партійного комітету, до якого входили керівництво фабрики, начальник цеху й один робітник, була огрядною матроною з бюстом, який заважав їй дивитись на світ невимушено і наче саме його запозичив скульптор, формуючи верхню частину русалки. Хоча й мала зачіску у вигляді єгипетської піраміди, від Нефертіті її відрізняла неприступна врода будівниці нового ладу, за якого мужицькі риси з невідворотною поступальністю покликані були витрутити витончену розманіженість буржуазних кокеток. Водночас, вона нічого не жадала дужче, ніж розтопитися в обіймах представника протилежної статі, й, опинившись на самоті, мріяла про щасливу мить, коли її братимуть штурмом, а вона не пручатиметься. Тільки-от чоловіки, які їй подобалися, не звертали на неї уваги, доводячи до сліз, яким давала волю, замкнувшись у приміщенні партійного комітету. Якось, доведена до еротичного відчаю, в якому високе й низьке зливаються в нероздільну цілість, вона обхопила руками голову на дерев’яній тумбі і з вигуком «Ти мій єдиний справжній мужчина!» міцно впилася в гіпсові губи. Не витримавши напливу почуттів, погруддя вождя світового пролетаріату луснуло. «Великий Наставник не зміг більше дивитись, як стрімко падають продуктивність і якість нашої праці», — повідомляла невдовзі заводська газета. У безвиході ладна була спаруватися з найнікчемнішою комахою, згодом докоряючи собі за хвилинну слабкість, і в підсумку вволювала себе латунною статуеткою Якова Свердлова.

Хоч як безжально боролася із забобонами, не могла позбутися відчуття, що це — початок кінця. Золота доба фабрики, в якій правда і міф змішувались нерівними інґредієнтами, поглинаючи найкращі роки людської звитяги, спливла. Труби, що кіптюжили небо з не такою жвавістю, як іще напередодні, невдовзі перестали дихати