Читати книгу - "Поеми - т. 4, Франко І. Я."

огидливо глядіть

 

Не говорячи ні слова,

Кинулись на Дон-Кіхота

І скрутили руки й ноги

Лицарю в один момент.

 

Не говорячи ні слова,

Лицаря, мов сніп бобовий,

Взяв із них один на плечі

І з шинку надвір поніс.

 

Там стояла на колесах

Збита з лат велика клітка,

В клітку лицаря всадили,

Розв’язавши з мотузків.

 

Не злякався храбрий лицар,

Тільки дуже дивувався,

Жалував лишень одного,

Що не був при зброї він.

 

«Санчо! - крикнув.- Де ти, Санчо?»

«Ось я, пане! - обізвався

Санчо Панса.- Ось я близько,

Та не можу помогти вам!»

 

«Що ж тобі, небоже Санчо?» -

«Ой, якісь страшні поганці

Вхопили мене й за ноги

Прив’язали до осла.

 

На ослі сиджу, нещасний,

Та не можу з нього злізти!» -

«Тихо, Санчо,- мовив лицар,-

Видно, чари се якісь.

 

Жаль лиш, що при мні немає

Ані зброї, брате Санчо,

Ані мого Росінанта».-

«Росінант ось тут при мні!

 

І на ньому ваша зброя

Вся прив’язана, мій пане!» -

Мовив Санчо. «Слава богу! -

Мовив славний Дон-Кіхот.-

 

Але де ми, брате Санчо?

Бо мені здалось, що кляті

Ті поганці миль за сотню

Занесли мене в руках».

 

«Ні, мабуть, ми на подвір’ї

Тої клятої коршемки,

Де сю ніч ми ночували.

Тільки що тепер тиша́,

 

Наче вимерли усі в ній,

І нема й живого духа.

Але гляньте, пане любий,

Ось ізнов ідуть вони!»

 

Справді, велетні погані

Знов явились і пригнали

Пару воликів, до воза

З кліткою їх припрягли.

 

Скочив лицар наш у клітці,

Вздрівши своїх супостатів.

«Стійте, кляті! Що ви з нами

Робите, скажіть мені!»

 

Але велетні ні слова,

Начеб їм позакладало.

Замахнули батогами -

Звільна рушили воли.

 

Заскрипів старий возище,

Рушили за ним прип’яті

Санчо Панса на ослі,

За ослом же Росінанте.

 

Та як в браму виїздили,

Залунав страшливий голос

(Се голяр ревів, укритий

В голуб’ятнику край брами):

 

«Слухай, славний Дон-Кіхоте!

Не журися, не смутися!

Ся хвилевая неволя

До добра тебе веде!

 

Я тут Каракуліамбро,

Чародій з Мікомікону -

Вдячний я тобі до гробу,

Що ти велетня убив.

 

Се мої могутні чари

Від погибелі страшної

Ось тепер тебе рятують -

Здайсь на мене й будь спокійний.

 

Я веду тебе незримо.

Де тобі велю спиниться,

Там пробудь, аж знов до слави

Зорі призовуть тебе!»

 

Вчувши голос той, наш лицар

Заспокоївся, і звільна

Покотилася ландара

З Дон-Кіхотом в дім його.

 

Ніч була. Заснув у клітці

Лицар, а як пробудився

Рано - бачить, що він дома,

Економка ось при нім.

 

«Що зо мною?» - мовив лицар.

«Пане любий, престрашенні

Велетні учора ніччю

Вас додому привезли.

 

А найстарший з них вам остро

Наказав ось тут чекати,

Поки сам він не покличе

Знов вас слави добувать».

 

«Добре, добре!» - мовив лицар,

Але в серці щось так сумно,

Важко так йому зробилось,

Мовби все ще в клітці був.

 

Чув себе таким безсильним,

Збитим, змученим, нещасним

І позбавленим надії,

Що весь день той не вставав.

 

К вечеру прийшов до нього

Панотець, прийшов голяр

Привітать його з дороги

І розмовою розважить.

 

Та нерадо розмовляв

Дон-Кіхот, а все в задумі

Слухав, слухав їх розмови,

Поки не пішли вони.

 

Другий день було не ліпше.

Дон-Кіхот лежав недужий,

Ані їсти, ані пити,

Ні балакати не міг.

 

Не минули дві неділі,

Як до смертної постелі

Дон-Кіхота всі зібрались,

Хто лиш знав його в селі.

 

«Слухайте, брати кохані,-

Слухайте і ви, панотче,-

Ледве дихаючи, мовив

Славний лицар Дон-Кіхот.-

 

Лежачи отсе недужий,

Ладячись у путь далекий,

Я докладно передумав

Все, чим гризся за життя.

 

Проминув вже час лицарства,

І дурний був весь мій почин

Відновить його; на інший

Шлях тепер весь світ пішов.

 

Та не жалую я того,

Що робив, хоч не одному

З вас дурними видаються

Щирі зма́гання мої.

 

І не жалую й крихітки

Відходити з сього світу,

Що дурними міг вважати

Щирі змагання мої».

 

Се було остатнє слово

Дон-Кіхота. Він зітхнув,

Обернувся, простягнувся

І на вічний сон заснув.

 

БІДНИЙ ГЕНРІХ

 

 

ГАРТМАН ФОН АУЕ

 

 

Давно, дуже давно, сімсот літ тому назад, жив на світі той, що зложив отсе віршоване оповідання про лицаря Генріха, котре ми вам тут подаємо. Звався він Гартман, і сам також був лицарем, а що служив у можної швабської лицарської родини панів фон Ауе, то й сам себе підписував таким прізвищем. Про життя його ми небагато знаємо. Гартман уродився в Швабії, в німецькім краю, около р. 1170. Вчився у якійсь монастирській школі перших початків читання, писання і граматики; бо таких шкіл, які нині всюди маємо, тоді ще зовсім не було, і тільки по монастирях бували вчені люди, держалися писані книжки (друку ще тоді не знали), та й було не стільки спокою, щоби займатися наукою.

А були тоді часи неспокійні, войовничі. Черці й пани римські раз за разом підбивали великі купи лицарства з різних країв воювати з турками