Читати книгу - "Поеми - т. 4, Франко І. Я."

й арабами, щоби відобрати від них Єрусалим і гріб Христа. Були се так звані хрестові походи, в котрих пролилося ціле море християнської і магометанської крові. Остаточно магометани удержалися в посіданні Єрусалима, але й християни з тих походів користали чимало: пізнали багато світу, понаносили з далекої Азії різних книжок, розширили свої погляди на світ і людей, почали свобідніше думати. І наш Гартман ще молодим хлопцем два рази, в рр. 1189 і 1197, ходив у ті хрестові походи і аж опісля, осівши в Швабії, не покидаючись своєї лицарської служби, взявся й за перо і списував свої віршовані повісті та пісні, котрі з’єднали йому велику славу у сучасних і у потомних. Його віршованих повістей дійшло до нас чотири, а іменно: «Ерек», «Бідний Генріх», «Івайн зі львом» і «Григорій на камені». З них «Ерек» і «Івайн» були властиво переробками з таких же повістей французьких Кретьєна де Труа, а «Бідний Генріх» і «Григорій» взяті автором із старих оповідань народних, що перейшли до німців, а також до інших народів і до нас із Азії. В «Біднім Генріху» оповідає автор про страшну азійську слабість, проказу, на котру тоді не знали (і тепер ще не знають) ліку і думали, що її може вилічити тільки кров людська. З тою повіркою дуже гарно сплетена стародавня повість про посвячення родичами своєї дитини для вилічення свого гостя або пана, тільки що Гартман зробив сю дитину дорослою дівчиною, що сама бажає посвятити себе для рятування здоров’я свого пана. Образ тої дівчини, котра на наших очах виростає в правдиву героїню, змалював Гартман дуже гарно, так, що, раз прочитавши його повість, уже її чоловік ніколи не забуде.

Перекладаючи повість Гартмана із старонімецької мови, ми не держалися її слово до слова, а переказували свобідно, іншим розміром, скорочуючи декуди розволіклий спосіб давнього оповідання і підносячи трохи ті місця, в котрих талант автора виявляється найяркіше.

 

Чий се замок, що там, запустілий,

У прекрасній Швабії сумує?

Хопта й папороть росте на сходах,

А сичі загніздились у вежах.

 

Славний лицар Генріх фон дер Ауе

Донедавна панував в тім замку -

Цвіт лицарства, молодий, вродливий,

Чесний, наче дзеркало без скази,

І хоробрий, і мов скеля вірний.

Щирий серцем, праведний душею.

Всім нещасним щит і охорона,

До пісень дотепний і до бою.

 

Та простер господь свою правицю

Над сим лицарем, послав на нього

Болість злу, гидку та невлічиму,

Струп огидний, що проказа зветься.

І як був він уперед всім любий,

Так тепер з обридженням від нього

Відвернулись всі його знайомі,

Відцурались свояки найближчі.

І прокляв пан Генріх у розпуці

День, годину, що на світ родився.

Побивався тяжко своїм горем,

Та не міг найти собі розради.

 

Він покинув замок свій високий,

Свої добра здав на божу волю,

Сам пішов у бідну хлопську хату.

Там, край лісу, в затишній долині

Хутір був самотній, невеликий,

В нім мужик жив, Генріхів підданий,-

От сюди болящий пан подався.

 

Добре кажуть: злого пана горе

Радує покривджених підданих,

Але пана доброго нещастя

Є підданим часто злом подвійним,

Злий пан в горі сторонить здалека

Від підданих, мов від злого вовка;

Але той, що в своїх слуг у горі

Захисту шукає і притулку -

І любов знаходить, щире серце,-

Певне, сей не був для них злим паном.

 

Щире серце і любов велику

Генріх-пан найшов у хлопській хаті.

Наче сина, заходив слабого

Сам господар; мов дитя безсиле,

Так його пильнує господиня;

А їх донечка, котру пан Генріх

Часто жартом жіночкою кликав,

Тільки й діла має, тільки й думки,

Щоб його доглянуть, обслужити,

Щоб йому то жартами, то співом

Приносити пільгу в лютім горі,

Біль влегшити і грижу прогнати.

 

Третій рік отак минув недузі,

І, важкою думкою занятий,

Бідний Генріх раз сидів на ліжку,

А при нім господар, господиня

І дочка їх в кутику, край ліжка.

І сказав господар теє слово.

«Пане, вам не тратити б надії,

Адже є досить докторів мудрих

В Мунпансілії та у Салерні,-

Там би ви поради попитали».

 

Пан на се, всміхнувшись гірко, каже:

«Був я в Мунпансілії, в Салерні

За порадою три роки тому;

Много я питав докторів мудрих,

Не найшов потіхи ні в одного.

Лиш один подав мені пораду,

Та таку, що ліпше б і не чути.

Лиш один є лік на тую болість,

Та найти не можна сього ліку».

 

Хлоп на те: «Чудна се мова, пане!

Що за лік такий на тую болість,

Що найти його ніде не можна?»

 

Мовить Генріх: «Здивувавсь чимало

Й я, таку почувши майстра мову.

Але швидко ясно мені стало.

«Приведіть мені,- говорить доктор,-

Непорочну, чистую дівчину,

Що за вас сама, по добрій волі

Вмерти схоче і живцем із груді

Дасть собі живеє серце винять,-

Отсе й буде лік на вашу болість».

 

І оба замовкли. Тихо стало.

Похилились голови мужичі,

Лиш зітхнула, сеє слово вчувши,

Їх дочка в куточку коло ліжка.

 

Ніч прийшла, лягли старі обоє,

При ногах їх спать лягла дівчина,

Та важка її проймає дума,

Гонить сон від неї люте горе.

Що згадає, бідна, свого пана,

То з очей річками ллються сльози,

Батьку й неньці ноги обливають,

Їх зо сну смачного пробуджають.

 

І пита отець свою дитину:

«Що се, доню? Ти чого так плачеш?»

Та мовчить дочка, не каже й слова.

І питає батько вже ізгрізна:

«Що ти плачеш, не даєш нам спати?»

Та мовчить дочка, ще гірше плаче.

Жаль зробилось батькові старому,

Лагідно почав їй промовляти,

Щоб сказала, що їй серце тисне.

«Що згадаю, тату, свого