Читати книгу - "Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук"

пригода з вами в Бузиновім яру була тільки сном.

– Як бачиш, ти помиляєшся. Чому в тебе такий кислий вигляд?

– Неважко здогадатися.

– Пропав твій королевич? Цього треба було чекати.

– Але чому?

– Всі королевичі, а понадто зачаровані, люблять, коли їх вчасно цілують.

– Я його так і не поцілувала.

– Скільки тебе пам’ятаю, ти завше запізнювалась.

– Що ж тепер робити?

– Годину тому його бачили в наших володіннях.

– На пустищі?

– Хай на пустищі.

– Що ж він там робив?

– Блукав.

– І йому ніхто не показав дороги?

– А хто міг показати? Він зустрів нашого канцлера в паланкіні, але, взявши його і челядь за котів, швиргонув у них палицею. В нас нема часу на балачки. Мусимо квапитися, бо твій милий, чого доброго, забреде в Бузиновий яр… Як ти зібралася? Осінь надворі. Візьми плаща.

– Осінь?

– Ліричні відступи залиш на потім.

– Ми підем через дупло?

– Ніколи в світі! На пустищі легше шукати. А як через дупло – то прийдеться ціле королівство обнишпорити. З ніг зіб’єшся.

– Хіба пустище і королівство не однакових розмірів?

– Марто, не ображай нашого королівства. Воно безмежне.

Пустище зустріло їх непривітно.

– Господи, який тут туман.

– Це все робота Бузинової пані. Зараз я цей туман розжену.

Він свиснув, і враз сотні ворон затріпотіли крильми над їхніми головами, перемелюючи мряку.

– Королівська авіація не підводить!

Туман розсунувся, і перед ними розкрився широкий простір, але жодної постаті не могли помітити. Міністр витяг з кишені розкладний далекогляд і почав пильно обстежувати околицю.

– Бачу! – вигукнув він. – Біжімо!

Бігти пустищем було не так легко. Марта спотикалася, збиваючи ноги на купах цегли й залізяччя. Яр був досить далеко, і коли вони врешті добігли, то побачили тільки сліди Антосевого перебування – згори в долину тяглася смуга поламаних, стовчених гілок бузини.

– Він уже внизу, – сказав сумно міністр. – Боюся, що ми запізнились. Але ходімо подивимось.

За кілька хвилин вони опинилися на галявині. Було тихо і пусто. Посеред галявини тліли головешки, чорніла обвуглена трава. І більше нічого.

– Його тут нема, – занепокоїлась Марта. – Що з ним могло статися?

Міністр знову витягнув далекогляд, але тепер почав дивитися з протилежного кінця. Раптом він скрикнув:

– Ось він! – вказав пальцем на рештки багаття.

– Куди ти показуєш? Нічого не бачу там.

– Бачиш кущик кропу?

– Ну?

– Оце і є твій Антось.

– Що ти плетеш?

– Подивися сама.

Марта взяла з його рук далекогляд, спрямувала на кущик і зойкнула – довкола кущика вимальовувалась імлиста постать Антося, що сидів навпочіпки і, здавалося, міцно спав. Галузки кущика наче жили, спліталися у його тілі, але це не було тіло, а тільки густа сива імла.

– Невже ми нічого не можемо зробити?

– А що ти тут зробиш? Проти чарів Бузинової пані ми безсилі.

– Послухай, якщо я тоді не встигла його розчаклувати поцілунком, то, може, встигну зараз?

– Тоді було одне, а тепера інше. Зараз це вже не так просто. Якщо його поцілуєш – чари перейдуть на тебе, і сама станеш кущем зеленого кропу. Уявляєш, яка нудьга – рости десь у яру, довкола осінь, сіється дощ, кубляться тумани, пора прив’ядання…

– Я готова.

– Марто, – заметушився міністр, – не роби дурниць. Твій королевич тебе зрадив. Утік з хати, навіть не попередивши.

– Його виманила чарами Бузинова пані.

– Може, й так, але чи варто віддавати своє життя заради чужого? Зрозумій – він навіть не знатиме, що завдячує своїм порятунком саме тобі! Уяви, як це страшно! Цей кущик буде перетворюватися на людину, а ти – щезатимеш. Він побачить лише кріп. Кріп! Він повернеться й піде. І ніколи не дізнається, що з тобою трапилося. Розумієш?

– А ти… Хіба ти не зможеш йому розповісти?

– Не забувай – я для нього кіт. Просто кіт. Що б я йому не говорив – чутиме одне нявкання. Найбільше, що зробить, це чимось шпурне.

– А моя тітка?

– Не хвилюйся. Бузинова пані подбала й про це. Він твоєї тітки теж не побачить і не почує. В цьому ти могла пересвідчитися вчора на гостині. Вона там була, але її ніхто не зауважив.

– Ну хоч цей кущик кропу він побачить?!

– Подумаєш – кріп! Це ж тобі не ліванський кедр. Думаєш, він щось пам’ятатиме? Бузинова пані не така дурна, як ти собі гадаєш. Він очуняє, вирішить, що втратив свідомість від падіння, – ось перед тобою сліди, що він посковзнувся і впав, – а тоді встане й піде своєю дорогою. Нічого не згадає з того, що було з ним в яру. Послухай мене, Марто… Нікому таких жертв не потрібно.

– Йому потрібно.

– Він цього не вартий! – аж застогнав з розпачу. – Чому ти така вперта?

Марта помітила сльози на його очах. Але спокійно відказала:

– Мій любий котику, не гарячкуй. Я це роблю обдумано. А чому ти гарячкуєш – невідомо… Будь ласка, плаща мого почепи так, щоб він помітив його… Бувай…

Вона підійшла до кущика кропу і стала перед ним навколішки.

– Бо я тебе люблю!!! – почула, проте, відповісти не встигла – вуста її притулилися до зеленого стебла, і враз відчула себе пір’їнкою, в голові закрутився вихор звуків і барв, якийсь сміх, може, Бузинової пані, почула ще гуркіт стрімких кровоспадів, цей гуркіт швидко затих і перейшов на спокійне дзюрчання, але то вже була не кров, а прохолодний зелений сік, що протікав її галузками…

Розділ XVIII. Автор кається

Тепер, коли я пірнаю своїм зором у далеку країну дитинства й шукаю в ній себе, то вже не знаходжу. Таке враження, наче все, що там відбувалося, все, що жило і квітло, сміялося й плакало, – все те відбувалося в мені, а не довкола мене. І щоб проникнути назад у той дивний світ, мені спочатку треба проникнути в себе. Це зробити неважко, зате важко мені не почувати себе у тім світі чужинцем, коли вже я не дитина і не знаю тої мови, якою говорять діти. За мною котиться важкий віз моїх гріхів, що весело вовтузяться на соломі, підскакують, галайкають і пальцями тикають у мою спину – це наш господар, полюбуйтеся!.. Ні-ні, я вже не той, та, коли пишу про Марту, відчуваю, як наростає в мені якесь дивне до неї почуття, може, навіть смуток, що вона жила у тому, а не в цьому світі, і не можу я її зустріти й розмовляти з нею… Може б, і я прийшов до Марти з якоюсь вигаданою історією, може б, і я відчув її тепло, але, зігрітий ним, уже б не пішов нікуди…

А вона ж тут, у мені, тільки руку подати – це ж так близько. Я чую голос її, кроки, вона проходить повз моє серце. Нині там, у мені, негода, сльота. Вона йде під дощем у сірому тонесенькому плащі. Звідусюди сповзаються холодні калюжі, припадають до її ніг, і вітер, зірвавши листочок горіха, тріпоче перед очима моєї Марти і зловтішно регоче. Листочок опадає в калюжу і перетворюється в маленький човник.

І вона ще