Читати книгу - "Після кави, Абдул Рашид Махмуді"

поїде розвіється трохи, і я буду тут з вами».

* * *

Після того, як Каріма пішла до спальні, у вітальні запанувала тиша. Маріка сиділа в кутку біля вікна, нахиливши голову й стиснувши долоні. Вона все ще пов’язувала на голові синю хустку, трохи відсунуту назад, щоб було видно волосся спереду — так, як вона робила в минулому, за винятком того, що волосся тепер посивіло. Здавалося, нема про що говорити. Справа подорожі до Відня була влаштована, і Мідхат з нетерпінням чекав ранку, аби купити квиток на літак. Він вирішив скористатися нагодою і якомога швидше вирушити в подорож. Маріці виповнилося сімдесят, але вона залишалась усе ще сильною жінкою, яку він пам’ятав із дитинства. Якби не ця жінка, він би не покинув своє місце народження, і міг би прожити й померти, не побачивши Каїра, не кажучи вже про європейські столиці. Він знав, що зобов’язаний їй усім. Завдяки їй, він навчався в школі, потім в університеті. Вона також надихала до читання в дитинстві, і саме Маріка віддала спадок Салема в його руки, дозволивши достроково піти на пенсію й звільнитися для єдиної роботи, яку він любив і яка влаштовувала його. І ось вона знову стала на його бік, полегшуючи йому шлях до Відня. Вона вступила з ним у змову й твердо стояла на його боці, хоча знала, що він лицемірив, стверджуючи, що їде до Відня, згадати свої щасливі дні з «покійною дружиною».

Нарешті Маріка порушила мовчанку й звернулася до нього по-грецьки:

— Чесно кажучи, я не в захваті від цієї поїздки.

Її голос пролунав з кутка, у якому вона сиділа, збентеживши Мідхата.

— Але сьогодні вранці ви підтримали мене, коли я сказав, що хочу поїхати за кордон. Що сталося?

— Я підтримала тебе перед твоїми доньками. Я приховала той факт, що не погоджуюсь... поки ми не залишимось на самоті.

Він запитав, чому вона проти поїздки.

— Бо я боюся, що ти там залишишся, — відповіла вона. — Я хвилювалася, що ти підеш і не повернешся або що ти повернешся з лихом.

Він засміявся, ніби знав, на що вона натякає, але все одно попросив продовжувати.

— Ти повинен знати, що я ніколи не відчувала себе в безпеці, коли йшлося про тебе, — сказала вона. — Я завжди боялася тебе втратити.

Мідхат знову засміявся.

— Як ви можете таке говорити, Маріко?

— Зрештою, — відповіла вона, — ти не мій син. Я забрала тебе з твоєї родини, вирвала з корінням, і я завжди хвилювалася, що ти не приживешся в Ісмаїлії в домі грекині, і що вирішиш повернутися до свого села. Коли я виховувала тебе, я страждала так само, як справжня мати. У дитинстві ти завжди хворів, і через це я стільки разів не спала до пізньої ночі. І я завжди панікувала, що ти підхопиш щось фатальне. Салем ненавидів, що ти жив у його будинку, і він ненавидів мою прив’язаність до тебе. У його очах ти був зловмисником. Я завжди боялася, що він тебе вижене, поки він справді не відіслав тебе. І весь час, поки ти жив зі мною, ти постійно губився. Якщо ти виходив з дорученням в дитинстві, ти завжди повертався через кілька годин, як поряд це не було б. Іноді ти не повертався до полудня або до кінця дня. Чи не так? А я відчайдушно чекала, коли ти прийдеш додому, і це хвилювання зводило мене з розуму. Тепер ти мене розумієш?

— Я розумію, — відповів він.

— І я хотіла, щоб ти одружився з Сальвою, — продовжила вона. — Сальва була тією, хто привів тебе до мене. Ти не пам’ятаєш? Я бачила, як вона підходила, і ви трималися за руки. Ось чому моє серце хилилося до тебе, і саме тоді мені спало на думку взяти тебе з собою в Ісмаїлію. А решту ти знаєш, — вона похитала головою, продовжуючи, і це звучало як покрик: — Я хотіла, щоб ти одружився з нею. Між вами була довга любов — і не думай, буцімто я не знала, що ти робиш. Вона поклонялася тобі. Але ти кинув її й одружився з Санією проти мого бажання, а потім Санія заполонила тебе. Вона ненавиділа мене, бо знала, що я зневажаю її. Вона гнітила тебе двадцять років. Чи більше двадцяти років? Я вже не можу згадати. Я хвилювалася, що вона тебе приб’є, і вона ледь не прибила, чи не правда?

— Так, ви цілком праві. Але який це має стосунок до подорожі до Відня?

— Я щойно пояснила тобі. Чи ти не зрозумів? — сказала вона, зітхнувши. — Ти не хочеш розуміти. Добре, роби, що хочеш. Хто я така, щоб ставати на твоєму шляху? Але повернися до нас. Повертайся цілим. Я хочу, щоб ти був поруч на той час, що мені залишився.

Він запитав, що вона має на увазі, говорячи про безпеку.

— Що може статися зі мною у Відні?

Вона відповіла негайно, ніби вже підготувала відповідь.

— Я хвилююсь, що ти можеш піти й ніколи не повернутися або ти можеш повернутися з австрійською дружиною.

Він засміявся.

— Я не маю наміру одружуватися з австрійкою чи жінкою з будь-якої іншої країни. Але що поганого в тому, щоб одружитися з австрійкою?

— Я проти змішаних шлюбів, — твердо сказала Маріка.

Його сміх перетворився на регіт.

— Як ти можеш таке казати, ти, грекиня, яка вийшла заміж за Салема, єгиптянина?

Вона гордо підвела голову.

— Це винятковий випадок. Я народилася в Єгипті, виросла тут, і я ніколи не мріяла і мої батьки ніколи не мріяли повернутися в Грецію. Єгипет був нашою батьківщиною. Ми, греки, ближче до єгиптян, ніж будь-яка інша нація, крім вірмен. Що стосується західних європейців, то вони вважають себе найвеличнішими людьми в усьому світі, і в їхніх серцях немає милосердя. Якщо повернешся з дружиною з Австрії чи Західної Європи, то в Єгипті не залишишся. Рано чи пізно вона переконає тебе емігрувати в її країну або вона забере з собою дітей і кине тебе... Повір мені.

Вона замовкла, а потім, здавалося, згадала щось важливе.

— Поглянь на мій шлюб із Салемом. Це також було потрясіння. Я ніколи не пробачу йому, поки живу, що він вигнав тебе й вислав в Абу Кабір. І з якої причини? Бо ти вийшов протестувати проти британців, як і інші студенти? Як це може бути?

— Це було слабке виправдання, — сказав Мідхат. — Справжня причина