Читати книгу - "Художник хиткого світу, Кадзуо Ісігуро"

ще годину, а то і більше, почуваючи глибоке вдоволення й поїдаючи апельсини.

Мабуть, таке судилося відчути далеко не всім. Такі, як Черепаха, — або ж такі, як Шінтаро, — можуть довго плентатися до цілі, компетентні і геть не здатні когось скривдити, але їм ніколи не відчути такого щастя, яке переповнювало мене того дня. Бо такі, як вони, ніколи не дізнаються, як це — ризикнути всім у відчайдушній спробі піднятися над посередністю.

Утім, Мацуда був геть інакший. І хоча ми з ним часто сварилися, наші підходи до життя були однаковісінькі, і я певен, що в його житті теж були один чи два такі моменти. Справді, я не сумніваюся, що він думав саме про щось таке, коли під час нашої останньої зустрічі усміхнено сказав мені: «Принаймні ми працювали в ім’я того, у що вірили, і зробили все, що могли». Бо навіть якщо людина на схилі віку і приходить до переоцінки своїх досягнень, завжди стає легше на серці від думки, що раз чи двічі в житті випадало переживати такі моменти справжнього задоволення, які я відчув того дня на гірській стежині.

Вчора вранці, постоявши на Мосту Сумнівів і думаючи про Мацуду, я пройшовся туди, де колись розташовувався наш квартал насолоди. Цей район відбудували, і його тепер годі було впізнати. Вузенькі вулички, які колись мережили центр кварталу, переповнені людьми і вивісками численних закладів, зникли, а натомість з’явилася широка асфальтна дорога, якою безнастанно їздили туди-сюди вантажівки. На місці генделика пані Кавакамі тепер стояла чотириповерхова офісна споруда зі скляним фасадом. Поруч розташовувалися такі ж самі величезні будівлі, й удень офісні працівники, кур’єри і посильні знай снували з одних дверей в інші. Тепер годі натрапити на якийсь бар, поки не дійдеш аж до Фурукави. То тут, то там досі можна побачити клаптик знайомої огорожі чи старе дерево, які залишилися від давніх часів, але тепер, у новому кварталі, вони видаються геть недоречними.

На місці «Міґі-Хідарі» нині побудований дворик, у який виходять двері відразу декількох офісів, розташованих віддаль дороги. Декотрі з тих працівників, що обіймають керівні посади, лишають у цьому дворику свої автівки, але здебільшого майданчик порожній, і лише подекуди асфальт проривають молоді насаджені дерева. Ближче до дороги у дворику стоїть лавка на кшталт тієї, яку можна побачити в парку. Для кого її там поставили — невідомо, бо я ще ніколи не бачив, аби хтось із цих заклопотаних людей зупинявся, щоб на ній перепочити. Але мені здається, що ця лавка стоїть приблизно на тому місці, де колись був наш столик у «Міґі-Хідарі», й останнім часом я полюбив на ній сидіти. Може, ця лавка і не для всіх, але вона недалеко від тротуару, і ніхто ніколи не заперечував, щоб я там посидів. Учора вранці, коли лагідно світило сонце, я знову сів на ту лавку і якийсь час спостерігав за бурхливим життям навколо мене.

Мабуть, уже наближався час обіду, тому що через дорогу цілі юрби офісних працівників у білосніжних сорочках повиходили з тієї будівлі зі скляним фасадом, де колись стояла забігайлівка пані Кавакамі. І, спостерігаючи за ними, я був вражений, скільки оптимізму й ентузіазму випромінювали ці молоді люди. Я побачив, як двоє молодиків, виходячи назовні, зупинилися, щоб поговорити ще з якимось чоловіком, який саме заходив усередину. Отак вони й стояли на сходах тієї будівлі зі скляним фасадом, сміючись гуртом у променях сонця. Один молодий чоловік, що його обличчя мені було видно найкраще, особливо радісно сміявся, майже з дитячою невинністю. А потім, привітно махнувши один одному, троє колег розійшлися у своїх справах.

Я всміхнувся сам до себе, спостерігаючи за цими молодими офісними працівниками зі своєї лавки. Звісно, іноді, коли я пригадую яскраво освітлені бари й усіх тих, що туди частенько навідувалися, розмовляючи і сміючись дещо гучніше, ніж ті молодики, яких я бачив учора, але не менш добросердно, я почуваю ностальгію за минулим і за нашим старим кварталом насолоди. Однак коли я дивлюсь, як відбудувалося наше місто і як швидко за ці роки все відновилося, мене переповнює щира радість. Схоже, хоч би яких помилок наш народ припустився в минулому, в нього з’явився ще один шанс змінити все на ліпше. Отож цим молодим людям хочеться побажати всього лише найкращого.

Друга світова війна забрала у славетного художника Оно Масудзі сина і дружину. Митець постарів і вже не малює. Він, мов привид, блукає «кварталами насолоди» своєї молодості, де вже немає гейш і не чути натхненних голосів його учнів. Оно заново проживає свою особисту, часом суперечливу історію.

Єдине, що залишилося Оно зараз, — видати заміж дочку, але задля цього він мусить зректися минулого, в якому так важко зрозуміти, де межа між зрадою та відданістю і наскільки велика відповідальність митця — перед викликами історії. Та чи можливо переосмислити спогади і через забуття віднайти щастя? Чи корегує час «правильність» вчинків та дій і чи може перетворити праведника на зрадника, коли хиткий світ навколо змінюється і змінюються його ідеали?

Примітки

1

3 японської «дід» (тут і далі — прим, перекладачки).

2

3 японської «тітка», також вживається як звертання до жінки середнього віку.