Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

нього Адріану? Тоді я й повинен повернути посаг синьйорові Палеарі.

Надзвичайно логічно, як на злодія!

На злодія? Та який там він злодій! Крадіжки, власне, й нема. Вилучення в мене цих грошей скоріш уявне, аніж реальне, бо, знаючи порядність Адріани, Папіано не міг подумати, що я розраховую зробити її своєю коханкою, отже, я збирався одружитися з нею, а коли так, то отримаю свої гроші як посаг Адріани та ще й матиму таку чесну й чудову дружину. Чого ж мені ще треба?

О, я був певен, що якби ми змогли почекати і якби Адріані вистачило терпіння й сили зберегти таємницю, ми б стали свідками того, як Папіано, дотримавши своєї обіцянки, віддає тестеві посаг покійної дружини ще до закінчення річного терміну.

Ті гроші, звичайно, мені не дісталися б, адже я не міг одружитися з Адріаною, але вони дісталися б їй, якби вона, скориставшись моєю порадою, зуміла помовчати, і я зміг би ще деякий час пожити в них. Одне слово, треба поводитись обачніше, спритніше, тоді Адріана одержить у найгіршому випадку хоча б свій посаг.

Отак розмірковуючи, я трохи заспокоївся. Принаймні для Адріани ще не все втрачено. Що ж до мене… Виявлена крадіжка одним махом розбила всі мої сподівання, жодної ілюзії не лишалося. Порівняно з цим украдені дванадцять тисяч — дрібниця. А якщо гроші будуть повернуті Адріані, то це навіть благо.

Я зрозумів, що назавжди викинутий із життя і повернутися в нього вже ніколи не зможу. З тяжким тягарем на серці доведеться мені піти з цього дому, до якого вже звик, у якому знайшов не тільки прихисток, а й трохи спокою, ніби звив тут гніздечко. А тепер знову чекають на мене блукання по світу, безглузді, безцільні. Марнота! Я боятимуся знову втрапити в тенета життя, а відтак цуратимусь людей, зроблюся самотнім, справдешнім відлюдьком, підозріливим, похмурим. І Танталові муки знову терзатимуть мене.

Я вибіг з дому, наче навіжений. Отямився аж на вулиці Фламінії біля Понте Молле. Чого я тут? Постояв, роззирнувся. Погляд упав на мою власну тінь. Якусь хвилю я споглядав її, а тоді люто заніс ногу, щоб розтоптати. Та хіба ж я міг розтоптати власну тінь!

А втім, хто з нас був тінню? Я чи вона?

Дві тіні!

Обидві вони кинуті на землю, і будь-хто може по них пройтися: розтовкти мені голову, потоптати моє серце. А я — нічичирк! І тінь моя — нічичирк!

Бути тінню небіжчика — ось до чого звелося моє життя…

Проїхав візок. Я не зрушив з місця. Спочатку по моїй тіні протупотіли конячі ноги, потім прокотилися колеса.

— Отак! Отак! По самісінькій шиї! О, ще й песик! Ну ж бо! Давай! Задирай лапу!

Я зловтішно зареготав. Переляканий песик кинувся навтьоки. Візник обернувся і здивовано глянув на мене. Тоді я рушив уперед. Тінь ішла поруч, трохи випереджаючи мене. Я пішов швидше, і з якоюсь дикою насолодою намагався кинути її під зустрічні колеса, під ноги людям. Усе моє єство пойняла нестямна лють, аж наче кігтями роздирала мої нутрощі. Врешті я вже не міг бачити своєї тіні перед собою, хотілося скинути її з ніг. Я повернувся, і вона опинилась позаду.

«А коли я побіжу, вона поженеться за мною!» — подумав я.

З переляку я щосили вдарив себе по лобі, бо здалося, що божеволію, що в мене виникає невідчепна ідея. Справді! Так і є! Тінь — це символ, привид мого життя: це я сам лежу на землі розпластаний, а чужі ноги топчуть мене як хочуть. Ось що залишилось від Маттіа Паскаля, загиблого в маєтку Стіа! Лишилася тінь на вулицях Рима!

Тінь має серце, та не може кохати; має гроші, та будь-хто її обікраде; має голову, але тільки для усвідомлення, що вона голова тіні, а не тінь голови. Саме так.

Тоді я відчув її як щось живе, і мені стало боляче за неї, ніби вона й справді розчавлена кінськими копитами й колесами візка. Мені вже не хотілося, щоб вона лежала на землі, у всіх під ногами. Мимо проходив трамвай. Я вскочив у нього.

А коли повернувся додому…

16. Портрет Мінерви

Ще перед тим як мені відчинили двері, я здогадався: вдома скоїлося щось серйозне. Лунали збуджені голоси Папіано й синьйора Палеарі. Назустріч мені вибігла стривожена синьйорина Капорале:

— Так це правда? Дванадцять тисяч лір?

Я вкляк на місці, розгублений і приголомшений. Шіпіоне Папіано, епілептик, пробіг повз мене блідий, босий, без піджака, з черевиками в руках. А Теренціо Папіано кричав:

— Тепер заявляйте! Заявляйте!

Мене охопила страшна прикрість: отже, Адріана все-таки не стрималась, дарма що я заборонив їй говорити про крадіжку, дарма що присягалась мовчати!

— Хто це базікає? — кинув я синьйорині Капорале. — Це неправда! Я знайшов гроші!

Синьйорина Капорале вражено глянула на мене.

— Гроші? Знайшли? Правда? Ой, слава тобі господи! — вигукнула вона, сплеснувши руками, і прожогом кинулась до їдальні, де репетували Папіано з синьйором Палеарі і плакала Адріана.

— Знайшлися! Знайшлися! Ось синьйор Меїс! Він знайшов гроші!

— Як?!

— Знайшов?

— Невже?

Усі троє були ошелешені. В Адріани і в синьйора Ансельмо щоки палали, а спотворене обличчя Папіано вкрилося землянистою блідістю.

Якусь хвилину я пильно дивився на нього. Мабуть, я сам зблід ще дужче і весь тремтів. Він опустив очі, мовби вжахнувся. Братів піджак випав з його рук. Я підійшов до Папіано майже впритул і подав йому руку.

— Вибачте мені, дуже прошу вас. І ви всі… будь ласка, вибачте мені, — промовив я.

— Ні! — вигукнула обурена Адріана, але враз затулила рот носовичком.

Папіано глянув на неї і не посмів потиснути мені руку. Тоді я повторив:

— Вибачте мені…

І доторкнувся до його тремтячої руки, холодної, ніби рука небіжчика. Очі в нього також були ніби мертві — каламутні, погаслі.

— Мені дуже прикро. — мовив я, — що завдав усім вам стільки клопоту і прикрощів, сам того не бажаючи.

— Та ні… тобто так… щиро кажучи… — бурмотів синьйор Палеарі, — бо таке… такого не могло бути, чорт забирай! Я невимовно радий, синьйоре Меїс, невимовно щасливий, що ви знайшли ті гроші, бо…

Папіано зітхнув з полегкістю, провів обома руками по спітнілому лобу і по волоссю й утупився поглядом у балконні двері.

— Зі мною сталось, як у відомому анекдоті… — сказав я, силувано всміхаючись. — Шукав віслюка, сидячи на ньому. Ці дванадцять тисяч лір були в моєму гамані.

Тепер Адріана вже не стрималась.

— Але ж ви при мені насамперед заглянули в гаманець, — сказала