Читати книгу - "Варта!Варта!, Террі Пратчетт"

один із вартових обережно підійшов і торкнувся леза пальцем. 

— Ну й чортівня, — сказав він голосом, в якому змішалися жах і повага. — І дракон хоче з’їсти саме її? 

— Вона відповідає всім вимогам, — сказав капітан гвардійців. — Вона повинна бути найшляхетнішою жінкою в місті. Не знаю, як там із незайманістю, — додав він, — але зараз не час гадати. Хто-небудь, знайдіть карету. 

Він доторкнувся до вуха, яке зачепило кінчиком меча. Незлостивий за своєю природою, у цей момент він сподівався, що його з Сибіл Ремкін, коли та прокинеться, розділятиме товста драконяча шкура. 

— Ми що, не повинні були вбивати її крихітних дракончиків, сер? — запитав інший гвардієць. — Я гадав, що пан Вонс сказав щось про вбивство всіх драконів. 

— Це була лише погроза, щоб її втихомирити, — пояснив капітан. 

Гвардієць насупився. 

— Ви впевнені, сер? Я думав… 

Капітан не витримав. Крики гарпії і палаші, що пронизували повітря поруч із ним, неначе розриваючи шовк, знищили його здатність сприймати точку зору товаришів. 

— Ах, ти думав? — проревів він. — Знайшовся тут мудрець! Може, ти думав і про іншу посаду? У міській варті, наприклад? Там повно мудреців. 

Решта гвардійців тихенько захихотіли. 

— Якщо ти вже почав думати, — саркастично додав капітан, — то подумай, що королю навряд чи сподобається смерть решти драконів! Вони, ймовірно, далекі родичі. Розумієш, йому явно не хочеться, щоб ми розгулювали, вбиваючи йому подібних! 

— Ну, сер, але ж люди так і роблять, — похмуро відповів гвардієць. 

— А, ну, — сказав капітан. — Це зовсім інше, — він багатозначно постукав по шолому. — Це тому, що ми розумні. 

Ваймз приземлився на вологу солому й опинився в цілковитій темряві. За певний час його очі пристосувалися до мороку, і він міг розпізнати стіни підземелля. 

Воно явно не призначалося для життя на широку ногу. Це був просто пустий простір, заповнений колонами й арками, які підтримували палац. У віддаленому від Ваймза кінці підземелля невелика решітка високо на стіні пропускала натяк на сірувате, вживане світло. 

У підлозі був ще один квадратний отвір. Також із решіткою, однак доволі іржавою. Ваймзові спало на думку, що, ймовірно, з часом її вийде розхитати, а тоді йому лише залишиться схуднути настільки, щоб пролізти через дев’ятидюймову діру. 

У темниці бракувало щурів, скорпіонів, тарганів та змій. Правда, колись у ній точно були змії, оскільки сандалі Ваймза з хрустом чавили довгі білі скелетики. 

Він обережно поповз вздовж однієї з вологих стін, намагаючись віднайти джерело ритмічного пошкрябування. Обійшовши приземкувату колону, Ваймз усе зрозумів. 

Патрицій голився, примружено дивлячись в уламок дзеркала, притуленого до колони, щоб ловити світло. Ні, зрозумів Ваймз, не притуленого. Підтримуваного. До того ж щуром. Величезним пацюком із червоними очима. 

Патрицій кивнув йому, не виказуючи видимого здивування. 

— О, — сказав він. — Ваймз, правильно? Я чув, як ви спускаєтеся. Чудово. Повідом кухонному персоналу, — раптом Ваймз зрозумів, що чоловік розмовляє зі щуром, — що потрібно приготувати обід на двох. Будете пиво, Ваймзе? 

— Що? — пробурмотів Ваймз. 

— Думаю, будете. Проте, я боюся, принесуть казна-що. Команда Скрпа доволі тямуща, але коли йдеться про етикетки на пляшках, у них наче виникає якась сліпа пляма. 

Лорд Ветінарі витер обличчя рушником і кинув його на підлогу. З темряви вистрибнуло сіре тільце й потягнуло його вниз до решітки на підлозі. 

Тоді він сказав: 

— Дуже добре, Скрпе. Можеш іти. 

Щур смикнув вусиками, притулив дзеркало до стіни й побіг геть. 

— Вам служать щури? — здивувався Ваймз. 

— Знаєте, вони допомагають. Звичайно, насправді вони не дуже ефективні. Уся проблема в лапах. 

— Але… але… але… — затинався Ваймз. — Яким чином? 

— Думаю, у команди Скрпа є тунелі під усією Академією, — продовжував лорд Ветінарі. — Хоча й без них вони були доволі тямущими. 

Принаймні це Ваймз розумів. Усім відомо, що магічне випромінювання впливало на тварин, які жили навколо академмістечка, іноді змушуючи їх створювати крихітні аналоги людської цивілізації і навіть перетворюючи деякі з них у зовсім нові, виняткові види на кшталт книжкового хробака 303 калібру та рибостіни. До того ж, як зауважив чоловік, щури були досить тямущими. 

— Але вони вам допомагають? — запитав Ваймз. 

— Взаємно. Усе взаємно. Можна сказати, це оплата за надані послуги, — сказав Патрицій, сідаючи на — Ваймз не міг не зауважити — невелику оксамитову подушку. На низькій полиці — для зручності — лежав блокнот і акуратним рядком вишикувалися книги. 

— Але як ви можете допомогти щурам, сер? — слабким голосом промовив Ваймз. 

— Порадою. Я даю їм поради, — Патрицій відкинувся назад. — У цьому проблема людей на кшталт Вонса, — сказав він. — Вони ніколи не знають, коли варто зупинитися. Щури, змії і скорпіони. Коли я прийшов, тут творився суцільний безлад. Щурам дісталося найбільше. 

Ваймз усвідомив, що починає вловлювати суть. 

— Тобто ви їх усього цього навчили? — запитав він. 

— Настанови, лише настанови. Думаю, це у них вроджений талант, — скромно сказав лорд Ветінарі. 

Ваймз задумався, як це відбувалося. Щури об’єдналися зі скорпіонами проти змій, а потім, коли змій перемогли, запросили скорпіонів на святкову вечерю і всіх пережерли? Чи вони наймали окремих скорпіонів за купу… ну, того, що би там не їли скорпіони, щоб ті уночі підібралися до зміїних лідерів і жалили їх? 

Він згадав історію про чоловіка, ув’язненого на багато років, який тренував пташенят і нібито таким чином звільнився. Тоді Ваймз подумав про давніх моряків, відрізаних від моря старістю і неміччю, які цілими днями виготовляли великі кораблі в крихітних пляшках. 

Потім він думками повернувся до Патриція, позбавленого свого міста, що сидить із перехрещеними ногами на сірій підлозі в темному підземеллі й відтворює місто навколо себе, заохочуючи суперництво, боротьбу за владу і фракції, витворені в мініатюрі. Ваймз уявляв його похмурою, задумливою статуєю посеред бруківки, що кишіла тінями, які підкрадалися, й тут — раптова політична смерть. Напевно, це було простіше, ніж керувати Анком, де було багато негідників, яким було достатньо й однієї руки, щоб втримати ніж. 

Біля водостоку почувся дзвін. З’явилося з півдюжини щурів, які тягнули щось, загорнуте в тканину. Передавши згорток через решітку, вони з великим зусиллям дотягнули його до ніг Патриція. Він нахилився і розв’язав вузол. 

— Схоже, у нас є сир, курячі ніжки, селера, шматочок доволі черствого хліба й прекрасна плящина, ого, прекрасна плящина, очевидно, «Дуже Відомого Соусу Барбекю» Меркля і Жаломиша. Я сказав пиво, Скрпе, — головний щур засмикав носиком. — Пробачте, Ваймзе. Як бачиш, вони не вміють читати. Здається, їм незрозуміла сама концепція. Але вони чудові слухачі. Вони доносять мені всі новини. 

— Бачу, ви тут непогано облаштувалися, — слабким голосом зауважив Ваймз. 

— Ніколи не будуй темницю, в якій не хотілося б провести нічку на самоті, — сказав Патрицій, розкладаючи їжу на шматині. — Світ був би набагато кращим місцем, якби більше людей про це не забували. 

— А ми всі гадали, що ви будуєте потаємні тунелі й таке подібне, — зізнався Ваймз. 

— Навіть не уявляю чому, — сказав Патрицій. — Якщо комусь постійно доводиться бігати, а це воістину неефективно, то я увесь час немов на маховику подій. Сподіваюся, що ви це розумієте, Ваймзе. Ніколи не варто довіряти правителю, який надто покладається на тунелі, бункери та шляхи відступу. Існує ймовірність, що він працює нещиро.