Читати книгу - "Знак біди"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вкотре вже за останні тижні Петрик пошкодував, що в такому невдалому місці поставили колись хутір — так близько від шляху. Мирної пори то воно, може, й нічого, може, й приємніше навіть поблизу битого шляху, недалеко від села і навіть містечка. Щоправда, останніми перед війною роками та приємність урвалася: виселяли хутори, та так наполегливо, що у Висілках одразу простяглася ціла вулиця з хутірських будівель, минулого літа якраз настала черга його Яхимівщини. Вже розібрали і одвезли тік, після сінокосу мали збурити увесь хутір. Та от війна не дала, й тепер можна тільки позаздрити тим, хто опинився у сільському гурті, а не залишився, як він, на відшибі. Хоча й зараз є хутори й села, де, як і колись, живуть мов у Бога за пазухою. От хоча б Загряззя, дарма що не дуже далеко від містечка, та сховалось за болотом і живе спокійно, навіть Гуж з’являється там хіба що раз на тиждень, а німців то й взагалі ще не бачили там. А в його Яхимівщині?.. Німці кілька днів постояли, а сплюндрували, вважай, усе господарство. Але дідько з ним, з господарством, от гірша біда — німенького вбили, цього сумирного пастушка, та й він із жінкою ледве позбулись того наслання. Але то німці, звісно, фашисти, а як жити з отим Гужем, який знає тебе бозна-відколи, бачить тебе наскрізь та ще й має якийсь зуб за минуле? Тільки дарма він чіпляється, Степанида тут ні до чого, вона якраз була проти того розкуркулювання. Та от чіпляється, їздить, виганяє на роботу. І ще, мабуть, чіплятиметься, доки зовсім не заганяє цей мстивий недолюдок, кусючий, мов той пес на прив’язі. Тепер біс його бери, не шкода того хліба й праці — може, самогоном вдасться залити його ненаїдні очі.
Боже, Боже, думав Петрик, дивлячись на мерехтливу метушню вогняних язиків у багатті, що на світі робиться! Яка страшна війна, як невдало почалася, що воно далі буде? Страшний час! Хоч і до війни не бракувало всілякого на селі... Петрик погано тямив у всій скадній механіці боротьби у масштабах країни, але щодо свого села, то тут він знав більше, ніж будь-хто з уповноважених. Уповноваженим, бувало, подобалось, коли на сходах брав слово Антось Недосєка, либонь, думали: який свідомий! Але Петрик знав, що це він виступає так через те, що днями подав заяву про допомогу як багатодітному й малоземельному. От і старається! А коли Борис Багатько проголосував за колгосп, то зовсім не тому, що був йому радий, а щоб дозолити Гужову, з котрим давно полаявся і котрий, як пес палиці, боявся колгоспу. Та й його Степанида, хоча й агітувала за колгосп по цілім селі, якщо розібратись, більше для себе старалася, ну, й за нього, звісно, бо вже стало ясно, що з двох десятин не проживеш, а здоров’я позбудешся напевно. Але ж як воно обернулося: Борис втік у Ленінград до родичів, Гужа розкуркулили й вислали, а тепер за це треба відбуватись, і першому — Петрові Багатькові, жінка якого колись утрапила до того комбіду і посиділа на сході в президії. Коли б тепер оті її посиденьки та не вилізли боком!
Петрик підсунув далі під казан дві головешки й підклав збоку березове полінце, подумав, що, мабуть, уже небавом[70] закапає. Мідна літрова конівка[71] давно вже чекала під кінчиком змійовика, але там було ще сухо, ще жодна крапля не витекла з трубки. Петрик знову глянув угору: в ялиннику край яру метушливо-тривожно крутилася сорока, щось настирливо цокочучи, і Петрик подумав: чи не крадеться хтось яром до нього? А може, сорока цокоче на нього самого? Все ж для певності, аби заспокоїти себе, він встав і вдивився крізь чагарник — поблизу начебто нічого не було видно. Але сорока не змовкала, то підлітала ближче, то обходила гущавину збоку і все наполегливіше тріскотіла свою безугавну тривогу. Тоді він, нагнувшись, продерся крізь ялинник і побачив біля струмка Рудька, знайомого песика пастушка Янки. Осиротівши без господаря, Рудько, мабуть, блукав полем і набрів на вогнище, і тепер, побачивши Петрика, жваво заметляв хвостом, не зводячи радісно-жвавого погляду з людини.
— Ну що? Чого сидиш? Ходи сюди, — тихенько покликав він Рудька, і песик справді охоче прошмигнув попід ялиночками до багаття. Проте близько не підходив, сів оддалік і, навпереміну зиркаючи то на господаря, то на вогнище, чогось чекав.
— Що, їсти хочеш? Але ж нема нічого. Випити буде, а поїсти нічого, — ніби з людиною, охоче заговорив з ним Петрик. Однак, прибившись до знайомого, Рудько, здається, ладен був тим задовольнитись і, поклавши голову на лапи, втомлено поглядав на вогонь.
Але ось, здається, наближалася та найприємніша мить, коли перші краплі з трубочки, урочисто бумкнувши по дну, упали в мідну конівку. Петрик зараз же вигріб з-під казана недогорілі головешки, тепер буде досить вугілля й слабкого вогню, полум’я вже не потрібне. Тим часом краплі з трубки западали частіше, ніби навіть задзюрчало тоненьким, мов ниточка, струмінчиком, посеред димного смороду в ярочку приємно запахло спиртним. Тепер треба було дуже ощадливо поводитись із вогнем, підтримувати його на одному рівні: щоб не вистиг казан, але і щоб не перегрівся, не підгоріла гуща, — що й казати, майстерності треба було не меншої, аніж для гри на скрипці. Петрик аж захвилювався і то присував головешки ближче до казана, то відсував їх зашкарублими пальцями і все зазирав до конівки: чи багато нацяпало? Нарешті там набралося до половини, він узяв конівку і обережно перелив чистеньку, мов сльоза, горілку в стару, з-під лимонаду, пляшку. То
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Знак біди», після закриття браузера.